Жінки міста на річці: спецпроєкт нашого медіа до 8 Березня

В історії Дніпра були видатні діячки, які попри власні внески у розвиток міста, не увійшли у списки почесних. Це жінки, які відкривали наукові горизонти, розвивали медицину, культуру та боролися за свої права. Ми зібрали історії п’ятьох тих, хто міг претендувати на звання почесної громадянки, але з різних причин залишилися поза увагою цього визнання. 

Довідка та трошки від редакції

У списку почесних громадян нашого міста від часів його заснування жінок можна перерахувати на пальцях рук. Почесних громадянок Катеринославу всього четверо – це засновниця дитячої лікарня Надія Алексєєнко, діячка освіти Єлизавета Грекова, Катерина Мессарош, а також організаторка освітніх товариств – Олександра Риндовська. 

Почесних жінок Дніпропетровська лише двоє – це олімпійська чемпіонка Оксана Баюл та ветеранка Другої Світової війни Надія Сарана. А ось історикиня Валентина Лазебник та театральна акторка Людмила Вершиніна – дві жінки, які прикрашають список почесних громадянок Дніпра (Після перейменування міста у 2016 році – Прим. Авт.).

Серед чоловіків, які отримали це звання лише з 1978 року, є представники різних сфер – спортсмени, науковці, конструктори, військовослужбовці, посадовці міського та державного рівня – їх 38. Від 2016 року звання почесного громадянина отримали ще семеро чоловіків. 

Працюючи над матеріалом «Чому у Дніпрі так мало жінок мають звання Почесних громадянок?», ми зрозуміли, що хочемо знати імена тих мешканок, які точно могли носити звання почесних. Щоб не тільки просто знати, а памʼятати та цінувати їхніх внесок. Так у нас народилась ідея спецпроєкту «Жінки міста на річці». 

Щоб визначити, кого варто згадати, звернулися до дніпровських істориків – вони допомогли нам скласти список можливих кандидаток. Він вийшов чималенький, бо насправді жінок, про які варто говорити, набагато-набагато більше за пʼятьох… Відтворила громадянок у стилі коміксу дніпровська коміксистка та ілюстраторка Стася Велікодна. Мисткиня поміркувала, як ці жінки могли б виглядати у сучасному Дніпрі. 

Тож. Давайте знайомитись ближче з жінками, які народились у нашому місті та багато для нього зробили.  

Ботанікиня світового рівня – Катерина Езау

Історики говорять – життя Катерини Езау могло б стати сюжетом для авантюрного роману. Народжена у квітні 1898 року у заможній родині Йоганна Езау, двічі міського голови Катеринослава, жінка мала всі шанси на спокійне та забезпечене життя. Проте буремний початок ХХ століття кардинально змінив її долю. Разом із родиною Катерина покинула рідне місто, щоб зрештою стати однією з найвидатніших науковиць світу та засновницею сучасної анатомії рослин.

Езау має три імені: Катаріна, Катерина та Кетрін. В дійсності ім’я одне, але в різні періоди життя та в різних країнах жінка користувалася кількома варіантами, зазначають у своїх роботах історики. Родина Езау належала до менонітської громади (Релігійна протестантська течія – Прим. Авт.), а тому вони надавали великого значення освіті.

Після революції у 1918 році сім’я емігрувала до Берліна, згодом – до США. Першою великою науковою роботою Кетрін стало дослідження цукрових буряків. Науковиця цікавилась тим, як покращити їхню якість. Завдяки наробкам про вплив вірусів на овочеву культуру, в 1924 році Кетрін Езау отримала роботу в найбільшій цукровій компанії США. Вже в цей період жінка твердо вирішила стати біологинею. Езау працювала на багатьох роботах, які були пов’язані з вирощуванням рослин у приватних маєтках.

Альма-матер нашої героїні – Каліфорнійський університет в Девісі, де у 1931 році (1932 році за різними джерелами – Прим. Авт.) Кетрін здобула ступінь докторки наук.

Наукові інтереси жінки надалі зростали. Вона перейшла до фундаментального вивчення анатомії рослин. Її підручник «Анатомія рослин» став науковою класикою, його досі використовують у навчальних закладах США. Науковиця першою описала вплив вірусів на структуру рослин, що стало основою для сучасної вірусології.

У 1963 році Езау стала професоркою Каліфорнійського університету. Навіть після виходу на пенсію у 94 роки продовжувала приділяти час науці – аж до своєї смерті у 1997 році в Санта-Барбарі у віці 99 років.

Загалом впродовж життя Езау стала шостою жінкою-членкинею Національної академії наук США. У 1989 році отримала Національну наукову медаль від президента Джорджа Буша. Як наукова керівниця підготувала 15 докторів наук, а також опублікувала понад 160 статей і написала 5 книг.

Ботаніки всього світу досі користуються її відкриттями, а нагорода її імені підтримує молодих науковців Ботанічного товариства Америки.

Лікарка-підпільниця – Євгенія Попкова

Євгенія Попкова – жінка, яка зробила себе сама. Народилася в грудні 1896 року в Катеринославі. Вона обрала одну з найскладніших професій – лікарська справа. Закінчила Харківський медичний інститут, а пізніше працювала в інфекційній лікарні Дніпра на вулиці Канатній (Нині лікарня названа на честь професорки Євгенії Попкової – Прим. Авт.). До іншого, була завідуючою кафедри інфекційних хвороб Дніпропетровського медичного інституту. Захистила кандидатську дисертацію у 1940 році.

Педагогічну діяльність Євгенії Попкової перервав початок Другої Світової війни. Спочатку німці оминали інфекційну лікарню, а потім почали використовувати її як шпиталь для поранених радянських військовополонених. Лікарі «інфекційки» працювали у складних умовах – мінімум ліків та харчів. Але Попкова не просто лікувала: під її керівництвом на території лікарні почала діяти група підпільників-патріотів. Група видавала фальшиві довідки, які дозволяли пораненим покинути госпіталь та врятуватися з полону.

Історики зазначають, що одного разу Євгенія Попкова врятувала доньку німецького офіцера, і цей випадок допоміг їй самій. Коли українку заарештували, саме цей офіцер заступився за неї – і її відпустили.

У радянські часи діяльність Євгенії не визнавалася. Лікарка довгий час не могла отримати у рідному місті житло, тож зрештою переїхала до Запоріжжя. 

До кінця життя залишалася відданою медицині.

Берегиня музейної спадщини – Горпина Ватченко

Горпина Ватченко багато років працювала в Історичному музеї імені Дмитра Яворницького та відіграла ключову роль у збереженні й поповненні його колекції. 

Працівниця та історикиня сучасного музею Катерина Грищенко описує Горпину як приклад жінки, якій вдалося зробити кар’єру в радянській системі, де керівні посади зазвичай обіймали чоловіки. Саме у музеї Горпина Ватченко по кар’єрних сходах пройшла шлях від наукової співробітниці до його директорки. Упродовж 20 років (1963-1983-х рр. – Прим. Авт.) вона очолювала заклад, керувала його розбудовою та модернізацією. 

Народилася у липні 1923 року в багатодітній селянській родині у селі Єлизавето-Кам’янка (Нині – у складі Амур-Нижньодніпровського району Дніпра – Прим. Авт.). Ватченко здобула освіту на історико-філологічному факультеті Дніпропетровського державного університету (ДНУ ім. Олеся Гончара – Прим. Авт.). З 1948 року пов’язала своє життя з Історичним музеєм. 

У 1968 році за керівництвом Горпини Ватченко почали будівництво нового музейного комплексу. Мова йде про діораму «Битва за Дніпро» та основну експозицію з дев’яти залів.

Керівниця також вплинула на створення нових філій: Меморіальної кімнати-музею Дмитра Яворницького, музею історії релігії та атеїзму в Спасо-Преображенському соборі.

Горпина Ватченко відіграла ключову роль у збереженні Керносівського ідола (Кам’яна статуя епохи мідної доби – Прим. Авт.), який відшукали школярі влітку 1973 року в селі Керносівка Новомосковського району (Нині Самарівський район – Прим. Авт.). Артефакт могли передати до Ермітажу, але завдяки наполегливості директорки історичного музею ідол залишився у Дніпрі.

Попри значний культурний внесок у життя міста, кар’єра Ватченко завершилася трагічно – у 1983 році її звільнили після доносу, який, ймовірно, був пов’язаний з особистим конфліктом.

Втім, саме часи керівництва Горпини Ватченко стали ренесансом для музею. З 33 тисяч музейних предметів, які були у фондах у 1948 році, колекція зросла до майже 100 тисяч одиниць.

Ректорка-новаторка – Інна Крижанівська

Видатна кардіологиня, яка зробила значний внесок у розвиток медицини у місті. Народилася у червні 1913 року в Черкасах у родині вчителів. Медичну освіту отримала у Дніпропетровську – спершу з відзнакою закінчила медичний технікум, пізніше – інститут. Після завершення навчання працювала лікаркою, а з 1947 року розпочала викладати. 17 років вона була ректоркою Дніпропетровського медичного інституту (Нині – Дніпровський державний медичний університет – Прим. Авт.). Інна Крижанівська стала першою жінкою на цій високій посаді.

Період її ректорства – це був час великих змін. Відкрилися два нові факультети. У 1965 році з руїн відновили величний морфологічний корпус. В групі з корпусом з’явилось ціле студентське містечко, яке мало два гуртожитки, сучасний спортивний комплекс, басейн, їдальню, паркову зону.

Крижанівська була не лише керівницею, а й дослідницею. Разом з своєю командою вивчала проблему хронічної серцевої недостатності. Досліджувала, як працює обмін речовин у клітинах серця, зокрема, як засвоюються вітаміни та вуглеводи. Її відкриття стали основою для подальших досліджень її учнів і допомогли розробити новий підхід до лікування цієї хвороби.

Попри високий статус, Інна Крижанівська не втрачала свого особливого стилю. У радянські часи її можна було зустріти на міських базарах, де вона скуплялася разом із гувернанткою та водієм. Вона також скоріше за все мала улюблену маленьку собачку, кажуть історики.

 

Професорка Крижанівська – авторка понад 300 наукових праць, 11 монографій. З особливою увагою ставилася до молодих науковців. Під її керівництвом захищено 9 докторських і 49 кандидатських дисертацій.

Нині справу Інни Крижанівської продовжують її учні та послідовники на кафедрі внутрішньої медицини 2, професійних хвороб і клінічної імунології ДДМУ. А її ім’я носить музей Дніпровського державного медичного університету.

Легенда оперної сцени – Нонна Суржина

Видатна українська оперна співачка Нонна Суржина народилася у жовтні 1937 року у Дніпропетровську. Свою музичну освіту почала на вокальному відділенні музичного училища імені М. І. Глінки. У 1964 році закінчила Харківський інститут мистецтв за класом співу. На початку кар’єри була солісткою Харківського академічного оперного театру, за 11 років стала його примою.

З 1974 року Нонна Суржина – провідна солістка Дніпропетровського театру опери та балету, одна зі засновниць цього самого театру. Нонна Суржина – співачка меццо-сопрано. Солістки з таким голосом виконують роль сильних, владних або драматичних героїнь. Зіграла Соломію в опері «Богдан Хмельницький» композитора Костянтина Данькевича, Амнеріс в опері італійського композитора Джузеппе Верді «Аїда», Сузукі в «Мадам Баттерфляй» Джакомо Пуччіні та головну роль опери «Кармен» Жоржа Бізе.

Нонна Суржина чимало гастролювала містами колишнього радянського союзу і за кордоном впродовж кар’єри. Була в Італії, Іспанії, Фінляндії, Франції.

Глибокий і виразний голос Нонни Суржини, драматизм виконання та емоційна щирість зробили її однією з найкращих виконавиць свого часу. Вона отримала численні почесні звання – стала заслуженою артисткою Української РСР, Народною артисткою УРСР, лауреаткою Державної премії України імені Тараса Шевченка.

Окрім виступів на сцені, Нонна Суржина відшукала себе в педагогічній діяльності. Від 1974 року вона викладачка музичного училища ім. М. Глінки. Саме тут вона навчає майбутніх оперних зірок.

До речі, Нонні Суржиній нині 87 років. Вона продовжує навчати молодь.

«Я передаю їм свій досвід. Я перш за все витягаю з них талант на божий світ. Ось так я формую їх як особистості», – говорить вона.

Це лише пʼять жінок, які народились у Дніпрі, розкрились тут як фахівчині або доклали зусиль до розвитку визначних закладів міста. До речі, у нашої команди є ідея зробити з ілюстрацій проєкту «Жінки міста на річці» листівки та поширювати серед своїх підписників, аби історії цих українок жили і надалі. Якщо вам подобається ця ідея, пишіть нам у соцмережах. 

Над спецпроєктом «Жінки міста на річці» працювали:

Шефредакторка та авторка ідеї Наталя Куліді
Журналістка Валерія Девятко
Ілюстраторка Стася Велікодна
Історикиня Катерина Грищенко
Історик Максим Кавун