Як почуваються військові після сходження на Кіліманджаро: інтервʼю з Висотою

На початку лютого четверо українських військових із протезами та одна військова після бойових поранень  піднялися на Кіліманджаро, найвищу гору Африки. Вперше одразу чотири захисника після протезування підкорили таку висоту. Про сходження писали всі українські медіа, зараз про нього монтують документальний фільм.

Минув місяць. Майже одразу після повернення в Україну військові продовжили службу. Ми спитали, як почувається зараз і що думає про сходження Оля Єгорова з позивним Висота, єдина дівчина у команді, військовослужбовиця SurmaTeam. Майже одразу, повернувшись на місце служби, вона поїхала на бойове завдання і «одні яскраві події наклалися на інші».

Оля з Верхньодніпровська. Вона – майстриня спорту з важкої атлетики, працювала тренеркою, а на початку повномасштабної війни долучилася до ЗСУ як доброволиця. Регулярно виконувала бойові завдання. У 2023 році отримала поранення. Після відновлення взяла участь у проєкті «Друге дихання» і разом з іншими військовими піднялася на вершину Кіліманджаро. 

«Я бігала з одним навушником»

На період сходження Оля отримала від командирів відпустку, але тренувалася вона у перервах між службою: спочатку на Курському напрямку, а з грудня – на Покровському. 

«Я такою дисциплінованою взагалі себе не памʼятаю. Щоранку, якщо це був не виїзд і не навчання, я виходила на пробіжку. За чотири місяці ми тричі переїжджали, але у кожному новому прифронтовому місті я одразу виходила на околиці, шукала ліси, стадіони… Щось, де можна «набігати» 10,15,20 кілометрів. Бувало, що зранку ти бігаєш по стежці, все чудово, а наступного дня оббігаєш це місце, бо в нього влучив КАБ і розтрощив дорогу: всюди валяються дерева, віконні рами, якісь ганчірки, побите скло. Але я на це не зважала, тільки «Гради» мене б зупинили», – говорить Оля.

Вона бігала з одним навушником, щоб контролювати ситуацію навколо. Прибігала на базу щодня з брудним до колін одягом і таким самим взуттям, висушувала все і продовжувала тренуватися. У листопаді знайшла у місці дислокації своєї групи багатоповерхівки і включила в план тренувань підйоми і спуски по сходах. Впродовж години піднімалась і спускалась 10-12 разів. 

«Побратими дивувались, коли вони відпочивали, а я йшла на пробіжку, – говорить Оля. – Але я настільки загорілась проєктом «Друге дихання», що жоден аргумент про пропуск тренувань не спрацював би. «Увімкнувся» спортивний дух, я памʼятаю це відчуття ще з часів підготовки до змагань з важкої атлетики».

«Друге дихання» (Second wind) – український мультимедійний документальний проєкт, створений для підтримки захисників і захисниць, які отримали поранення. В його межах організували сходження і зняли про це фільм. Мета проєкту – змінити сприйняття ветеранів з ампутаціями та залучити ресурси для реабілітації військових через спорт та альпінізм. Як частина всього проєкту зʼявився також благодійний фонд «Друге дихання ЮА», який допомагатиме військовослужбовцям і ветеранам після поранень повертатися до активного життя через гірські походи та інші фізичні активності.

«Найскладніше за всю війну – лікарня» 

Оля тренувалася і підіймалася на Кіліманджаро через рік після бойового поранення. 

У 2023 році у Серебрянському лісництві при виконанні завдання її група потрапила під обстріл. 

«Уламок міни прилетів мені вниз живота, застряг у кишці, пошкодив її і відкрилась кровотеча в малому тазу. Мене довго евакуювали, але лікарі зробили все, аби врятувати життя», – згадує Оля. Найскладніше за всю війну для неї – лікарня. 

«Тому що війна – це дія, боротьба, навчання, ризик, підтримка, щось живе і справжнє. А лікарня – це клітка і пастка. Там ти не можеш повноцінно рухатись, почуваєшся слабким і беззахисним, ніби відкотився назад у своєму розвитку. Це психологічно більш важкий досвід, ніж втрати на війні. На службі є злість, агресія, бажання діяти, а у лікарні ти безпомічний». За словами Олі, ти сам собі створюєш психологічний тиск, який може мати серйозніші наслідки, ніж поранення.

У перші дні у лікарні військова боялася, що не зможе нормально тренуватися, вести звичний спосіб життя. Відновитися їй допомогло спортивне минуле. 

«Ти за нього хапаєшся, бо знаєш, що ти сильна і зможеш витримати», – каже військова. Вона повернулася на службу через три місяці після поранення.  

«Ми пили ліки, але вони не допомагали» 

Загалом підготовка до пʼятиденного сходження тривала десь чотири місяці. Кожен тренувався по-своєму, але всі пʼятеро військовослужбовців фізично були готові до підйому.

«Після перельоту, що тривав сорок годин, наші імунітети не вивезли і ми почали хворіти: температура, нежить, біль у горлі. Це забирало величезну кількість фізичних і психологічних сил, бо ти намагаєшся оцінити свій стан, зрозуміти, чи зможеш продовжити сходження, – згадує Оля. – Моментами я була впевнена, що сходження не відбудеться – настільки погано себе почувала».

До речі, в аеропорту Ефіопії наші військові зустріли ізраїльського ветерана з ампутованою кінцівкою вище коліна. Він також їхав на Кіліманджаро з групою, проте піднявся на висоту 4700 метрів, а далі у нього відмовила кукса (частина кінцівки, що залишається після ампутації) і його довелося евакуювати. 

За словами Олі, з ампутацією вище коліна просто неможливо подолати таку висоту, і ветеран розумів ризики, проте хотів спробувати.

Наші військові також планували перевірити себе. Коли піднялися на висоту 3700 метрів, відчули ознаки гірської хвороби: було важко засинати, в момент спокою пульс міг підвищуватися до 85, у повітрі не вистачало кисню. Коли піднялися ще вище, на 4700 метрів, голова розболілася так, що стало страшно, згадує Оля. 

«Ми пили ліки, але вони не допомагали. Треба було домовитись з собою: або ти терпітимеш це і спробуєш піднятись, або ти здашся і дасиш горі себе перемогти».

Військові підтримували одне одного і вирішили, що доки підніматиметься один, йтимуть всі. Оля розповідає, що гірська хвороба у неї була, але не настільки сильна, щоб гід припинив сходження.  

«Думаю, ми підійшли до межі проблем, але її не перейшли. Спрацював характер, воля і підтримка одне одного», – каже військовослужбовиця. 

«Вони роздивлялися нас як в зоопарку» 

Під час сходження група потрапила до племені масаї – це східно-африканський кочовий народ, одне з найдавніших племен на сході Африки. Вони досі живуть як їхні пращури.

«Мене вразило, як африканські діти відреагували на наших хлопців: вони злякались протезів настільки, що спочатку сховались, – розповідає Оля. – Пізніше вже роздивлялись і навіть торкались протезів. Здавалося б, люди живуть у первісних умовах, але їх настільки вразила відсутність ноги! Вони роздивлялися нас як у зоопарку».

Попри це, Оля потоваришувала з дітьми, українські військові і оператори фільму «Друге дихання» зазирнули у їхню школу, заспівали з ними пісень. Цей досвід дозволив Олі згадати, що світ ширший, ніж війна. Військова забула про бойові виїзди і боротьбу. Вона зрозуміла, що попереду довге життя, під час якого можна досліджувати світ і навіть відкривати для себе нові континенти.

«До війни я жила своє найкраще життя: подорожувала, ходила на концерти… Зараз я забула, що таке мріяти і досягати цілей. Все  життя перетворилося на боротьбу, відсутність сну і нормального відновлення. Так, це був мій вибір, але глобально не таким я бачила своє життя. І… Наше сходження повернуло мені віру в те, що я ще жива і можу повноцінно радіти,  насолоджуватися красою природи і спілкуванням. Там, всередині мене, не все ще поховано, не все вмерло і затихло», – згадує свої думки тоді Оля. 

Військова каже, що хлопці відчували щось схоже: «Я бачила блиск в їхніх очах. Вони хотіли перевірити себе, довести собі та іншим, що ампутація – це не кінець, а потужний початок. І їм вдалося». 

«Нас попереджали про дофамінову яму» 

На вершині Кіліманджаро наших військових найбільше вразив момент розгортання прапору. Коли вони піднялися на найвищу точку, на горі вже було достатньо багато людей з різних країн.

«Коли ми розгортали український прапор, нам допомагали. Про нас знають у світі. Побачивши підтримку, про яку не домовлялись, я плакала мов дитина. Добре, що була в окулярах і цього ніхто не бачив. Я не могла зупинитись. Згадувала побратимів, які загинули, родину, яка чекає на мене вдома. Я усвідомила, де я і чому я тут», – згадує військовослужбовиця. Їй  здавалося, що вона знає, що таке єдність і згуртованість, але на вершині Кіліманджаро ці слова розширили для неї своє значення. 

«Я відкрила нове почуття обʼєднаності. Маючи загальну ціль, але не маючи сил, люди можуть витягти одне одного завдяки підтримці та енергетиці», – говорить Ольга.

Для військових сходження стало реабілітуючим, проте не всім людям підійде настільки сильне випробовування. 

Коли команда дійшла до вершини, то подумала, що ніколи знову не повторять цей досвід. Проте коли спустилися вниз, оцінили досвід і зрозуміли, що відкриті до наступних пропозицій.

«Ми з хлопцями спілкуємося майже щодня. І вони, і я після повернення з Африки відчули на собі, як то кажуть, дофамінову яму. Нас попереджали, що так буде. Смуток якийсь час супроводжувався дезорієнтацією. Але це минуло і з впевненістю у своїх силах я направила енергію, якою мене наповнили гори в роботу.  

Зараз складні часи на фронті, але після ночі завжди приходить світанок. Боротьба продовжується», – говорить Ольга. 

Зараз вона очікує на фільм про сходження. Оля впевнена, що він нагадає військовим: навіть якщо в тебе серйозна травма чи ампутація кінцівки, життя на цьому не завершується. 

«Наслідки війни на все життя, але це ми вирішуємо, яким буде це життя. Якщо ми захочемо, воно буде повноцінним і наповненим. Ми можемо ставити великі цілі і досягати їх».