Як Дніпро 11 років тому боровся за Свободу і Гідність

Євромайдан у Дніпрі тривав майже шість місяців, починаючи з кінця листопада 2013 року до березня 2014 року. Люди збиралися в будні на Європейській площі, а в неділю – біля пам’ятника Чкалову.

Протягом цього часу активісти потерпали від фізичних нападів, юридичних переслідувань та арештів. Коротко згадуємо найзнаковіші події Революції гідності у Дніпрі та спогади учасника акцій на дніпровському і київському Майданах – журналіста та волонтера Валерія Гарагуца.

21 листопада в Україні щороку відзначається День Гідності та Свободи, що нагадує про початок двох ключових революцій в історії країни – Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідності 2013 року. 

Хроніка дніпровського Майдану: 22 листопада

22 листопада 2013 року в центрі Дніпра відбулася перша акція на підтримку євроінтеграції. Близько сотні учасників тримали в руках плакати із закликами до вступу України до Європейського Союзу. Учасники вимагали відставки тодішнього прем’єр-міністра Миколи Азарова та президента Віктора Януковича через рішення уряду призупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. 

На початку подій 11-річної давнини журналіст Валерій Гарагуц зізнається, що не був переконаним прихильником євроінтеграції. Розумів: Україні ще далеко до повного входження до Європейського Союзу.

«Я не вірив, що ми ще готові до євроінтеграції. Але дії влади, байдужість і агресія з боку режиму Януковича змусили мене вийти на Майдан. Терпіти цю несправедливість вже більше не можна було», – згадує він.

24 листопада на площі зібралися вже понад тисяча людей. Протестувальники принесли прапори України та Євросоюзу, а також фотографії, зроблені під час подорожей до європейських країн, які символізували якість життя у ЄС. Учасники організували фотовиставку просто неба, а також колективно «підписали» імпровізовану угоду про асоціацію на великому ватмані.

Насилля проти активістів: 25 листопада

У ніч цього дня група молодиків спортивної статури атакувала наметове містечко, організоване мітингувальниками напередодні. Силовики відкрили кримінальне провадження, назвавши інцидент – хуліганством. 

Активісти стверджували, що нападників було значно більше, ніж зафіксовано в офіційних звітах, а правоохоронці, які чергували поблизу, зникли під час нападу. Внаслідок побиття постраждало кілька людей, серед них – координатор акції.

Перші дні протестів у Дніпрі Валерій називає «пробудженням суспільства». Маленькі групи активістів, символічні акції, спроби діалогу – все це було лише початком руху, який згодом перетворився на масовий опір.

Масштабні протести після розгону студентів

Події 30 листопада у Києві, де силовики жорстоко розігнали студентів, викликали хвилю обурення по всій країні. Це стало поштовхом для ще більшої кількості людей доєднатись до протестів у столиці. Не став винятком і Валерій. Вже о 5 ранку наступного дня він з кількома друзями автівкою дістався Києва. 

Події 1 грудня 2013-го на Банковій у Києві назавжди змінили його життя. Того дня Валерій разом із іншими активістами приєднався до мітингувальників, які рухалися до Адміністрації Президента. Спочатку зупинилися неподалік. Як згадує Валерій, натовп охопила тривога, але водночас усі відчували відповідальність за свої дії.  Коли силовики почали витісняти мітингувальників, він разом із кількома людьми опинився у пастці. Його сильно побили беркутівці, які гамселили всіх без розбору.

«Я стояв у тіні, спостерігав за тим, що відбувається, але коли побачив, як одному з журналістів розбили голову, кинувся допомогти. У цей момент мене схопили», – згадує він.

Валерія били кийками по кінцівках, обличчю – удари були дуже сильними. Як пізніше дізнався, у багатьох затриманих були серйозні травми, у деяких – до непритомності. «Я думав в той момент лиш одне: нас доб’ють зараз і вивезуть тіла. Або ж вивезуть і вже потім уб’ють?», – каже Валерій.

Силовики били кожного, хто перебував на землі, а потім змінювалися й дозволяли новим групам завдавати ударів. «Це була справжня катівня. Кожен із них міг підійти і вдарити скільки завгодно разів», – розповідає дніпрянин.

Після побиття Валерія арештували разом із іншими активістами. Проте під час транспортування один із затриманих почав втрачати свідомість через судоми. Лікарі, які прибули на місце, наполягли на негайному госпіталізації всіх постраждалих. У лікарні Валерію діагностували численні забої та травми, які могли мати тяжкі наслідки.

Підтримка з Дніпра

У Дніпрі 2 грудня відбувся марш на підтримку столичного Майдану. Близько 5 тисяч людей вийшли на вулиці, вимагаючи «перезавантаження» влади. Окремою вимогою було звільнення й побитого Валерія Гарагуца. 

Саме в лікарні Валерій відчув силу підтримки. «Я зрозумів, що ми не самі. Люди приносили теплі речі, їжу, розповідали новини. Автомайдан приїхав до лікарні  –  встановили звукопідсилювачі, скандували, що ці виступи для нас. Це дало сил продовжувати боротися», – каже він. 

Лікарі фактично врятували його, заявивши, що стан в чоловіка – критичний, через що силовики не змогли доправити його до СІЗО.

Суд як символ спротиву

Через два дні, 3 грудня 2013 року, журналісту інкримінували «організацію масових заворушень» (ст. 294 ККУ). Валерія та інших побитих «майданівців» повезли до суду, але ухвала щодо запобіжного заходу – арешту на 60 діб – була виписана 4-го. Майже добу довелося чекати, за цей час навіть не запропонували води. Підтримати майданівців зібралися сотні людей, у залі були представники громадських організацій, журналісти, дипломати.

«Мені казали, що це була одна з найбільш напружених акцій підтримки. Я усвідомив: ми не просто учасники революції. Ми стали символами змін, і люди боролися за нас – як за своїх», – говорить журналіст. Врешті-решт його випустили під особисте зобов’язання. Це стало можливим завдяки тиску громадськості та його адвокатам.

Через два тижні після затримання всіх підозрюваних звільнили за рішенням апеляційного суду. А поки справу не закрили, відвідувати акції протесту у Дніпрі чоловік міг не часто, бо двічі на тиждень їздив до Києва на слідчі дії.

Солідарність з постраждалими

У грудні на Європейській площі у Дніпрі регулярно проходили мітинги. 29 грудня 2013 року жителі міста підтримали побиту журналістку Тетяну Чорновол, закликаючи владу припинити репресії проти учасників Євромайдану. Учасники акції збирали гроші, щоб «купити квитки в один кінець» для чиновників, яких вважали винними в насильстві.

Загострення протестів у січні

18 січня 2014 року активісти Дніпра провели акцію «День у масках і касках», протестуючи проти ухваленого парламентом згортання демократії в Україні. 

22 січня на столичному Майдані загинув Сергій Нігоян – учасник Революції Гідності з Дніпропетровщини. Наступного дня у Дніпрі відбулися заходи пам’яті на його честь. Люди збирали гроші для родини Сергія та їхали до його рідного села, щоб підтримати близьких.

Пік дніпровських протестів: протистояння під обладміністрацією

26 січня 2014 року під будівлею обладміністрації відбулися жорстокі сутички між мітингувальниками та групами «тітушок», яких підтримувала міліція. Постраждали десятки людей, зокрема журналісти. Багатьох активістів затримали, звинувачуючи їх у «масових заворушеннях». Цей день став переломним моментом в подіях Майдану в Дніпрі.

Дніпро без Леніна

У ніч з 21 на 22 лютого в центрі Дніпра демонстранти скинули пам’ятник Леніну, що стояв на площі ім. Леніна (сьогодні вона  – Героїв Майдану – Прим. Авт.). Активісти через більш ніж шість годин таки повалили бронзовий монумент вождя соціалізму, після чого на постаменті замайорів український прапор.

Протидія «руській весні»

Весною 2014 року у Дніпро почали проникати організовані групи проросійських активістів із закликами до так званої «руської весни». Біля обладміністрації і на площах міста з’являлися люди з георгіївськими стрічками та російськими прапорами. Тоді ж в Дніпрі активізувалися проукраїнські сили, організовуючи патріотичні мітинги. Місцеві активісти та волонтери створювали групи самооборони, а також формували патрулі для запобігання провокаціям. 

Другого березня 2014 року відбувся один із найбільших проукраїнських мітингів у Дніпрі. Зібралось понад 10 тисяч людей. Під стінами обладміністрації учасники тримали плакати з гаслами «Днепр – не Россия», «Путин, руки прочь от Украины» тощо. Мітингувальники виступали проти будь-яких спроб розхитати ситуацію в регіоні. 

Загалом же весна 2014 року стала початком великої хвилі волонтерського руху в Дніпрі. Тоді містяни активно включилися до допомоги українським військовим, які стояли на межі з Кримом та на сході країни. У місті почали збирати кошти, продукти, одяг та медичні засоби для забезпечення армії. Волонтерські організації, що виникли в цей період, згодом стали опорою для українського війська під час бойових дій на Донбасі. Вони офіційно почалися 13 квітня – тоді в.о. президента України Олександр Турчинов оголосив  про початок антитерористичної операції (АТО) для стабілізації ситуації на Донбасі. Хоча вперше ворог перетнув український кордон 20 лютого 2014-го, з початком захоплення Криму.

«У квітні 2014 року кримінальну справу проти мене закрили, обґрунтовуючи це тим, що мої дії були продиктовані необхідністю захисту конституційних прав і інтересів громадян. У вересні 2016 року президентським указом було звільнено суддю Гриньковську, яка ухвалювала рішення у цій справі, через порушення нею суддівської присяги», – говорить Валерій Гарагуй, учасник подій на Майдані.

Через 11 років

Сьогодні ж, згадуючи ті події, Валерій Гарагуц дивиться на Революцію Гідності як на переломний момент в історії України. Його висновки такі:

– Диктатура не може існувати вічно. «Авторитарний режим приречений на падіння. Наше завдання – прискорити цей процес, навіть якщо це вартує нам особистого комфорту або життя».

– Сила у згуртованості. «Я бачив, як незнайомі люди об’єднувалися заради спільної мети. Це неймовірне відчуття – знати, що ти не один.».

– Революції змінюють покоління. «Моє покоління видихалося. Ми зробили свою частину роботи, але тепер естафету перейняли молодше покоління. Я вірю, що вони продовжать цю боротьбу».

– Історія твориться руками людей. «На Майдані я зрозумів, що кожен із нас може вплинути на хід подій. Навіть якщо ти вважаєш, що твій вплив незначний, він має значення».

– Робити, що можеш. «Моїм життєвим кредо залишаються слова Теодора Рузвельта: Роби, що можеш з тим, що маєш там, де ти є. Якщо те, що я роблю, хоча б на день наблизить нашу перемогу, я це буду робити. Я буду рухатись в сторону світла», – говорить Валерій Гарагуц.