«Нащо тобі ці діти, ти не знаєш їхніх генів і що вони можуть коїти, коли виростуть»

Дніпровщина є лідеркою України за кількістю дитячих будинків сімейного типу (ДБСТ) та прийомних родин. За даними від голови ОВА, торік в регіоні створили 12 нових ДБСТ та 38 прийомних сімей. На сьогодні в області працюють 185 дитячих будинків сімейного типу, де у родинах виховується 1 360 дітей. 

Мешканка селища Мирове на Нікопольщині Тетяна Неділько створила перший на Дніпровщині дитячий будинок сімейного типу. У цьому матеріалі ми розповідаємо про її досвід, а також виклики, з якими вдалось зіштовхнутись. Також Тетяна розповіла, що потрібно зробити, аби заснувати власний дитбудинок сімейного типу.

За покликом серця

Стати матір’ю Тетяна мрія постійно, вона намагалась завагітніти, але виявилось що з медичних причин це неможливо.

«Я ніколи не сприймала це як трагедію. Тема дітей для мене не була табу у розмовах з іншими людьми. Але з часом зрозуміла, що материнство – це не лише біологічний зв’язок, а щось набагато більше», – розповідає вона.

Понад чверть століття Тетяна працює медичною сестрою у дитячому відділенні місцевої (тоді – районної лікарні), де досить часто лікувались діти, позбавлені батьківського піклування, або діти з неблагополучних родин. 

«Цих дітей дуже було легко вирізнити від інших – з ними не було дорослих, до них ніхто не приходив. Це завжди розбивало мені серце. Я бачила, як вони самотньо лежали в палатах, навіть не могли когось покликати», – згадує вона.

Жінка каже, що про усиновлення замислювалася давно. До таких думок спонукали маленькі пацієнти. Та цим задумом соромилась поділитися з чоловіком. Тетяна прийняла рішень в один момент – коли у 2006 році вперше побачила у своєму відділенні трирічну Катрусю* (*імена дітей тут і далі змінені з етичних міркувань – Прим. Авт.).

«Я побачила ці оченята та зрозуміла: не зможу залишити її. Пам’ятаю, як повернулася додому і сказала чоловікові: “Я побачила у відділенні дівчинку, і все. Вона  – моя”. На щастя, він мене підтримав, ми почали процес оформлення прийомної сім’ї».

Чим усиновлення відрізняється від дитбудинку сімейного типу? 

При усиновленні дитина офіційно отримує прізвище батьків і юридично стає їхньою рідною дитиною, держава вже не втручається в цю ситуацію. 

Натомість у прийомній сім’ї або дитячому будинку сімейного типу існує державний супровід – спеціальні служби допомагають розв’язувати питання виховання та матеріального забезпечення дітей. 

Також прийомні батьки отримують підтримку від держави на догляд і виховання у розмірі 2,5 прожиткових мінімуми на 1 дитину (до 6 років – 6407,5 грн, від 6 до 18 років – 7990 грн – Прим. Авт.), а для дітей з інвалідністю — 3,5 таких прожиткових мінімуми (8790,5 грн та 11186 грн відповідно – Прим. Авт.). Батьки-вихователі офіційно представляють дітей і захищають їхні права у школах, лікарнях, держустановах та інших організаціях. Для цього їм не потрібно отримувати додаткові дозволи.

Вихованці живуть у дитячому будинку сімейного типу до повноліття. Якщо ж дитина продовжує навчання в школі, коледжі чи університеті на денній формі, може залишатися у родині до 23 років або до завершення навчання. Загальна ж кількість дітей у дитячому будинку сімейного типу (ДБСТ) не повинна перевищувати 10 осіб, враховуючи рідних.

«І тоді, і зараз для мене це не було про юридичні формальності чи фінансові виплати. Головним – дитині я віддаю свою любов, турботу і родинний затишок», – говорить Тетяна Неділько.

 

Розширення родини

За два роки після Каті у родині Неділько з’явилася 5-річна Яна. Вона потрапила в лікарню разом із матір’ю, яка вже оформлювала відмову від опіки. Через деякий час Тетяна дізналася, що дівчинка рідко бачила матір – в основному дитиною займався дідусь, поки та влаштовувала особисте життя. Яна зростала з братом, але була справжньою розбишакою. Дівчачого в ній майже нічого не було, говорить Тетяна. Мала більше поводилася як хлопчик.

«Ми й не намагалися це змінювати у родині, дали їй бути собою. Але з часом, коли подорослішала, стала більш жіночною. Яна полюбила і суконьки, але характер залишився таким же рішучим і лідерським. З Яною був один цікавий момент. У нас у відділенні працювала нянечка, яка виявилась колишньою сусідкою моєї дитини. Ця жінка  відмовляла: “Вона ж воровка! Така шкодлива” А їй тоді було лише п’ять років! Хіба вона розуміла, що можна брати, а що – ні? І вдома жодних таких проявів не було».

Тетяна з чоловіком хотіла, щоб діти росли добрими та щедрими, а не думали лише про себе. 

«Цьому не навчиш словами – лише через розмови, обговорення з кожним окремо. Коли поруч є інші діти, з якими потрібно ділитися, допомагати, підтримувати – саме так в характері дитини закладається гарна база».  

У 2012 році в родині з’явився 7-річний Ваня – хлопчик, чия мама померла. А через 10 років у сім’ї оселилось ще п’ятеро дітей – рідні брати, яких неодноразово переводили з одного прийомного будинку в інший.  

«Коли мені запропонували взяти одразу п’ятьох, я спочатку не була готова. Я вже стала шостою родиною, де вони мали жити. А до цього кожен з хлопчиків пожив в різних прийомних родинах. А тут всіх (роз’єднаних роками) зібрати під одним дахом. Спочатку я хотіла відмовитися. Однак через деякий час погодилась, хотілося показати братам, що таке нормальна родина. Де не лаються, де дбають, де оберігають», – згадує Тетяна.

За словами Тетяни, підхід до дітей загалом не може бути однаковим. Бо вони переживала багато труднощів, втрат, часто змінювала середовище. Тому довіра – це перше, що потрібно було відбудувати.

«Дитина має знати, що ти їй віриш. Я ніколи не нав’язую своїх поглядів, а пояснюю на прикладах. Коли бачу, що виникає непорозуміння чи проблема, шукаю реальні історії, до чого приводять дитячі витівки, проблеми з законом. Хочу, щоб вони вчилися не на своїх помилках, а на чужих. Також у нас є традиція – раз на тиждень сідаємо всі за стіл та обговорюємо різні ситуації», – каже вона. 

Тож процес адаптації у сім’ї кожного нового члена займав від кількох місяців до кількох років. Та всі діти зайняли у родині своє повноправне місце.

Виклики на шляху до створення будинку сімейного типу

Коли Тетяна створювала перший у Дніпровській області дитячий будинок сімейного типу, у родині було спершу троє прийомних дітей. За законом, у ДБСТ має перебувати від 5 дітей-сиріт та (або) дітей, позбавлених батьківського піклування. Тоді, каже, знайомі засипали жінку нетактовними питаннями.

«Мені казали: “Ти розумієш, на що ти йдеш? Це ж величезна відповідальність. Нащо тобі ці діти, ти не знаєш їхніх генів, і що вони тобі можуть коїти коли виростуть!”. Але я нікому нічого не відповідала. Бо знала, що роблю і навіщо. Про усиновлення, чесно скажу – не задумувалась. Розуміла, що усиновивши троє дітей, навіть не зможу забезпечити їх всім необхідним. На мою і зарплату чоловіка це було просто нереально. В ситуації з прийомною родиною даються виплати, отже і дітям на їхні потреби держава кошти виділяє».

Спочатку родина Тетяни мала статус прийомної. Та коли дітей стало більше, ніж четверо, статус автоматично змінився на ДБСТ. У кожному випадку працівники Томаківської служби у справах дітей родині Тетяни допомагали: підказували, наставляли. Однак сімʼя мала постійні проблеми з виплатою аліментів. 

«Оскільки батьки цих дітей або перебувають у в’язниці, або просто вважають з власних причин не платити, кожен раз це перетворюється на тяганину. В однієї дитини батьки, поки сиділи в в’язниці, платили аліменти, а після – вирішили витрачати гроші лише на себе. А у Діани – матір взагалі якийсь час була зниклою безвісти, перебувала в розшуку. Щоразу мені доводиться оформлювати довідку про несплату на кожного з дітей. Потім подавати її до соціальних служб – і все це потребує часу і витримки на походи по відповідних інстанціях»,  – говорить засновниця дитбудинку сімейного типу.

Взаємини з дітьми: труднощі та радості

Головним викликом стало виховання дітей, які пережили складне минуле. Навіть й зараз буває, що у Тетяни опускаються руки, але потім, між конфліктами, сварками та витівками, жінка збирається та продовжує свою справу. Бо впевнена: кожній дитині треба дати право на щастя.

«У кожної дитини є своя генетика, свій темперамент. Катерина була тихою і замкнутою, а Яна – навпаки, дуже активною і нестриманою. Зазвичай найскладнішим вважається підлітковий період, а ми навпаки найважчі етапи з дітьми проходили до 13-14 років. П’ятеро молодших спершу не надто ладили між собою, конкурували – були як вовчата. Намагаюся вчити прикладами зі свого життя. Оскільки з моєю рідною сестрою у нас дуже теплі стосунки. Точно знаю одне: коли дитина починає довіряти, вона стає частиною родини. Хоч це це не стається одразу», – зізнається вона.

Появу у родині хлопчика Іванка мама Таня називає справжнім викликом. Адже хлопчина виріс у складних умовах, мав проблеми з поведінкою. 

«Спочатку Ваня ходив, куди хотів. Не слухався, міг вчинити справжню істерику в магазині, пробував тікати. До 13 років я навіть не наважувалася його кудись брати з собою в люди. Це була серйозна робота – навчити його довіряти, любити, бути частиною сім’ї. З роками він змінився, коли відчув, що його справді люблять і не хочуть йому злого».

Зараз Таня каже, що Іван став справжньою опорою для прийомної матері. 19-річний хлопець вчиться на зварювальника, намагається допомагати сімʼї. 

Разом з тим Тетяна не приховує: в багатодітній родині слід бути готовим до всього. «Одного разу я відчула себе героїнею відомого мультику про мавпочок та їхню маму. Ми приходимо з роботи, а діти нашу машину розібрали на запчастини. Виявилося – до них прийшли друзі, і вони просто гралися на подвірʼї. Вікно Ваня розбив рогаткою. Звісно, всі дружно долучилися до прибирань всього ґвалту, який вчинили», – згадує вона.

Та були й моменти, коли серце наповнювалося радістю. «Щороку на День матері мої діти організовують справжнє свято. Вперше це було кілька років тому: прикрасили двір, підготували мою улюблену пісню. Діти зробили для мене театралізоване дійство, це було надзвичайно зворушливо. А ще пам’ятаю, як одного ранку, коли я тільки прокинулася, вони вже стояли під дверима з цілим відром квітів і маленькими подарунками. Це безцінно!», – говорить жінка.

 

Своїх дітей Тетяна називає головними вчителями життя. «Вони навчили мене терпінню, навчили безумовній любові. Це не просто виховання – це спільний шлях, де ми всі ростемо і змінюємося разом», – зазначає вона.

Поради тим, хто планує всиновити дітей

Тетяна Неділько впевнена: якщо людина замислюється про усиновлення, вона вже зробила перший крок до цього. Але слід розуміти, що це відповідальність, а не просто благородний вчинок. Тетяна консультувала кількох родин у своєму селі, які хотіли створити ДБСТ. 

«Люди цікавляться і я завжди відкрита: готова розповісти, як усе відбувається. Та не всі розуміють, наскільки це відповідально і важко».

Щоб створити дитячий будинок сімейного типу в Україні, потрібно бути готовими взяти на виховання від п’яти дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування. Це можуть зробити як подружжя, так і одна людина, якщо вона має стабільний дохід, хороше здоров’я і не має судимостей. Також важливо мати власне або орендоване житло, де буде достатньо місця для дітей.

Спочатку потрібно подати заяву до служби у справах дітей та зібрати необхідні документи: паспорт, довідку про доходи, медичну довідку, підтвердження наявності житла тощо. 

Після цього майбутні батьки проходять спеціальне навчання, щоб краще зрозуміти, як виховувати дітей, що пережили втрату сім’ї. Якщо всі умови виконані, служба у справах дітей дає висновок, що родина може стати дитячим будинком сімейного типу. В свою чергу, держава підтримує такі сім’ї: виділяє кошти на кожну дитину, допомагає з житлом і виплачує зарплату батькам-вихователям. 

«Якщо є така можливість – варто пробувати. Це нелегко, але діти отримують шанс на справжнє життя. Слід усвідомити, що діти – це не завжди подяка і радість, а велика праця. Головне – бути терплячими, розуміти, що перші роки будуть складними, а адаптація може тривати до двох років. Та згодом ви побачите, що це найбільша нагорода – виховати щасливу дитину, яка знає, що таке родина і любов», – говорить вона.

Сьогодні держава передбачає фінансову підтримку для сімей, які створюють дитячі будинки сімейного типу. Так батьки-вихователі отримують грошове забезпечення, а якщо вони не мають іншого місця роботи, за них сплачуються внески до Пенсійного фонду.

Окрім виплат, держава виділяє кошти на забезпечення таких сімей житлом. У 2025 році на це передбачено 833 мільйони гривень. Планується придбати понад 120 будинків або квартир для ДБСТ, зокрема для тих, хто не зміг отримати житло минулого року або вимушено залишив свій дім через війну. Пріоритет надається сім’ям, які перебувають у складних умовах або планують повернутися з евакуації.

Нині у житті Тетяни Неділько є як дорослі діти, так і ті, хто ще тільки навчається будувати своє майбутнє. Всього вона виховала 8 дітей. З них п’ятеро – неповнолітні.

«За законом такі діти можуть вийти з родини після досягнення 18-річного віку. Однак мої всі діти знають: у них є справжній дім і людина, яка завжди буде поруч. Ми разом пройшли період змін у моєму особистому житті, коли ми вирішили розлучитися з чоловіком. Але я спокійна, що наші діти виросли справжніми людьми попри всі труднощі».