«Почав фізично взаємодіяти з тілами». Стрічка українського режисера

Останнім займається дніпровська громадська організація «Бульдозер». «Любий, гарний, коханий (у перекладі назва з англ. – DEAR BEAUTIFUL BELOVED)», – слова, які мама промовляє до свого полеглого сина, якого волонтери привезли на похорон. 

«Місто і річка» поспілкувалась з режисером Юрієм Речинським та волонтером «Бульдозеру» Олегом Репним. Яку сцену з фільму хотіли вирізати іноземні продюсери? Чому найскладнішим етапом роботи виявився саме монтаж? І коли документальну стрічку можна буде переглянути в Україні? 

Початок роботи над фільмом

Український режисер Юрій Речинський раніше працював над документальною драмою про безпритульних людей, залежних від наркотиків, «Хворісукалюди», драмою з двома паралельними історіями «Січень-березень», стрічкою про війну «Ознаки війни» тощо. Останні 12 років Юрій разом з родиною живе у Відні, там у нього народився син. Після початку повномасштабного вторгнення він підключився до допомоги з евакуацією рідних та знайомих з України. Їздив на кордони, де їх підхоплював та направляв далі. На той момент про кіно навіть не згадував.

«Було сильне розчарування у своїй справі: кіно, яке ми після 2014-го робили про агресію РФ, не допомогло. Війна все одно трапилась. Тим більше, що стрічка – це декілька років праці, а на той момент було багато нагальний питань. Хоча й постійно думав, що я можу та мушу робити саме зараз? Жити нормальним життям взагалі не виходило», – говорить режисер. 

На кордоні Юрій бачив наляканих та розгублених українців, які не знали, куди вирушати далі. Режисер не міг осягнути, а що ж тоді відбувається всередині країни з людьми?

Невдовзі Юрію подзвонили австрійські продюсери та спитали, чи не хоче режисер документувати те, що коїться в Україні. Він запропонував ідею зафільмувати історії українців, яку змушені евакуйовуватись. Продюсери дали «добро». За тиждень він з групою вже був на кордоні.

«У нас були питання, а як знімати евакуацію на кордонах. Наскільки ти людям заважаєш? Наскільки сильніше травмуєш? Чи є місце групі людей з камерами в такій ситуації? Але під час перших зйомок з’ясували, що багато українців хочуть розповісти свої історії або якось зафіксувати несправедливість, яка з ними відбуваєтся», – говорить Юрій. 

Після зйомок команда взялась за монтаж відзнятого. У цей час якраз отримали фінансування від Австрійських кінофондів та телебачення.

Перша зустріч українського режисера з місією 

Лікарня Мечникова, ранок. На завантаження загиблих чекає волонтер «Бульдозеру» Олег Репний, поряд – Юрій Речинський. Він домовився кілька днів поїздити з волонтером маршрутом (від моргів на прифронтових територіях до міст чи сіл, де мали ховати загиблих). Режисеру хотілось краще зрозуміти специфіку роботи та прикинути в голові план можливих сцен. 

Олег говорить, що рук на погрузці тіл постійно бракує. Від ваги у волонтерів вилітають хребці у спині. 

– Хто мені допоможе?, – спитав Олег в експерта, який керував завантаженням. Раптово відчув рух ззаду. 

– Давай рукавички, – попросив режисер. 

– Так ти ж знімаєш…

– Ти не зрозумів, якщо поринати у цю тему, то ось так.

Пізніше Юрій пояснив свій вчинок: не міг залишатись осторонь та не хотів втратити свідомість. Таку кількість мертвих чоловік бачив вперше. 

«Я перестав фокусуватися на своїх фізіологічних та психічних реакціях, а почав фізично взаємодіяти з тілами – піднімати, переносити, вантажити…. Був момент прийняття того, що ці обʼєкти, від яких хочеться втекти або виключитися, –  це одне й те ж саме, що і ти. Просто у тебе ще є змога рухатись», – говорить Юрій Речинський. 

Далі режисер відправився у рейс разом з Олегом. Спостерігав за його роботою, допомагав – завантажував та розвантажував тіла. Юрію хотілось зрозуміти, якою може виявитись ця історія для фільму та про що вона. 

«Юра дізнався, що я сплю біля моргів, бо так потім швидше виходити на маршрут. Вдвох в машині ми так відпочивали біля моргу Гайсина. Здається, було три рейси, під час яких Юра робив чернеткові фото та відео на телефон».

Після поїздок чоловіки повернулись у Дніпро. У Юрія був заброньований номер в готелі, але Олег запросив його до себе, щоб переночувати. 

– Випити є що?, – спитав Юрій Олега вже вдома. У волонтера якраз залишалось віскі, подароване батьком на Новий рік. Показав пляшку режисеру. 

– Підійде. 

– А треба? 

– Треба. 

«Йому потрібно було розрядитись після побаченого за ці дні. Занадто вразило… Поки сильно не увійдеш у цю тему з головою, не розумієш обсяг загиблих, що є багато молодих, яких зустрічають рідні. З криками, сльозами – бо потрібно ж на когось виплеснути емоції», – пояснив Олег. 

Під час роботи над фільмом Олег та Юрій подружились. 

Дозйомка 

Як тіло захисника потрапляє до умовної лікарні Мечникова у Дніпрі? Це було наступне питання, за розкриття якого команда взялась після фільмування місії «Бульдозеру». Познайомились з офіцерами, які служать в ЦВС (Цивільно-військове співробітництво – структура, яка займається всім тим, що стосується полеглих). Вони дали знімальній команді можливість попрацювати з їхніми групами.

Юрій зрозумів, що над цією місією працює велика кількість військовослужбовців: привезти полеглого у прифронтовий морг, ідентифікувати, вивезти, наприклад, зі Слов’янську та доправити вже у Дніпро.

«До Мечникова ще є велика небезпечна подорож: вона починається з якогось  розбомбленого села, де немає ані дерев, ані будинків. Там збираються тіла: когось вантажать по частинах, інших – викопують… А фінальна історія стрічки – зустріч загиблого з родиною. Це найбільш травматична психологічна точка. Ти раптом розумієш, що важкий фізичний об’єкт, який ти постійно вантажив та яких у тебе загалом-то багато у машині…  Це найдорожче та найважливіше в світі для родини». 

Так Юрію з командою вдалось осягнути всі етапи евакуації загиблих.

Постпродакшен 

Над фільмом працювали українці та австрійці. Монтаж стрічці відбувався в Австрії. Ним займалась відома режисерка монтажу Андреа Вагнер, що монтувала улюблені документальні фільми самого Юрія. Вона сотні годин відбирала те, що увійде в кінцевий варіант. Активна фаза монтажу тривала близько 9 місяців. І для Юрія, як сам зізнається, це стало найскладнішим етапом роботи. 

«На зйомці у тебе вмикається адреналін, ти у процесі та додатково  відповідаєш за команду. А впродовж дев’яти місяців, п’ять днів на тиждень переглядав матеріал, де більша частина або про тіла, або про людей, які ці тіла зустрічають…. Психологічний стан був важким, мав проблеми зі сном, з перебуванням у людних місцях, зі стосунками з “нормальними” людьми», – говорить Юрій Речинський.

Видихнув Юрій лише після того, як закінчили монтувати. Відновитись також допомагав час з син, бо хлопчик був причиною жити далі. 

Після монтажу фільм навесні показали у Києві. На закритий перегляд прийшли всі герої, що були в стрічці, та люди, які допомагали у її створенні. 

«Далі багато часу та емоцій витратив, аби виборювати з австрійськими продюсерами у фільмі те, що вважаю важливим для показу. У стрічці є момент, коли евакуйована жінка з Донеччини помирає просто  в кадрі. Для західного глядача це травматичний момент, і австрійці наполягали на тому, щоб викинути його зі стрічки. Але без нього аудиторія не зрозуміє, що відбувається в Україні, що евакуація – небезпечна та страшна. І не кожна людина переживає цю подорож». 

Сцену вдалось відстояти.

Прем’єра стрічки 

Вперше роботу команди показали у швейцарському Локарно на Міжнародному кінофестивалі, що проходив у першій половині серпня. Олег Репний приїхав задля цього з України. 

«Дуже хвилювався перед прем’єрою. Бо хто взагалі у такий мирній країні прийде дивитись важкий фільм? Здивувався, що глядачів було багато. Я підглядав у зал, бачив, що вони емоційно включені. Хтось плакав, хтось – сміявся», – говорить Юрій Речинський.

«Я боявся, що люди будуть йти з показу… Але такого не сталось. Самому було якось важко дивитись на свою роботу з боку… Після перегляду до мене підходили та дякували. Одна українка сказала: «Дякую вам, що телепортували в Україну. Я там не була більше двох років, але побачила, згадала та відчула те, що не бачила за цей час»», – додає Олег Репний. 

Після прем’єри Олег сів відпочити з Юрою в місцевому барі. До них долучилась 60-річна австрійка, яка займалась монтажем. Речинський вийшов на хвилину, Андреа заговорила до Олега. Він англійську розуміє, але відповідати нею складно.

«Мені здалось, що вона сказала щось типу «Як там Бульдозер (голова ГО «Бульдозер» та герой фільму)? Я його добре знаю, привіт йому». Я подумав, а звідки вона його знає? Коли повернувся Юрій, поставив йому це питання. Виявилось, що Андрея Вагнер – сильна емпатка, вона для 20 хвилин, де показували Бульдозера, передивилась понад 600 відзнятих годин… Де не розуміла, про що мова, зчитувала сенси з міміки та інтонації Бульдозера. Так з ним і «потоваришувала» віддалено», – говорить Олег Репний.  

Тиждень після Міжнародного фестивалю була тиша. А потім до команди почали приходити запрошення на інші конкурси та фестивалі (Berlin Human Rights Film Festival, Viennale, Molodist, Duisburger Filmwochen, Talinn Black Nights, IDFA Amsterdam).

Вперше в Україні стрічку покажуть на кінофестивалі «Молодість» через кілька тижнів. У листопаді кіно «DEAR BEAUTIFUL BELOVED» разом з іншими трьома українськими фільмами дивитимуться в Амстердамі. 

«DEAR BEAUTIFUL BELOVED» показуватимуть і для масового глядача, вже є дистрибьютор, який буде цим займатись. Але станеться це не раніше наступного року.