Сестри Фельдман: мистецтво як жест спротиву

У Києві вони малювали Буданова з котом у ромашковому полі. У Дніпрі – створили мурал для переселенців із Маріуполя. У своїх картах Таро відтворили українські архетипи: княгиню Ольгу, архангела Михаїла, Григорія Сковороду. Малюють мотанки – традиційні обереги – просто на вулицях, щоб місто відчуло захист. А на вікнах KFC у Дніпрі залишили міські символи. 

Сестри Мішель і Ніколь Фельдман перетворюють простір на поле для розмови. Мистецтво для них – не втеча, а включення. Вони працюють там, де болить, де змінюється історія, де потрібне світло. Їхні роботи – одночасно й реакція на сьогодення, і спосіб вибудувати нове майбутнє.

 

ДНК свободи: родинна історія й перші кроки

Мішель і Ніколь виросли у Дніпрі. Їхнє дитинство минуло в родині, де свобода не була темою для дискусій – вона була нормою. Батько сестер – колишній політичний в’язень часів Кучми, винахідник, що нині створює модульні будинки-трансформери. Мама з дитинства прищеплювала цінності незалежного мислення:

«Свобода – це норма, а не якийсь виняток. Мама постійно повторювала, що між свободою та безпекою, якщо буде забагато безпеки, не отримуєш ані першого, ані другого», – згадують сестри.

Ще в дев’ятирічному віці вони створили власну комп’ютерну гру. Це було не просто дитяче захоплення, а перша форма художнього висловлювання: через ідеї, логіку, структуру. Ще до повноліття Мішель і Ніколь самостійно переїхали до Києва – з бажанням знайти свій голос.

Дніпро: місто, що вчить дистанції

Хоча Дніпро залишається містом їхнього дитинства, сестри говорять про нього з ніжною дистанцією. Вони визнають архітектурну силу міста, додають, що велика кількість локацій залишаються неосвоєними з точки зору стрітарту:

«Дуже не вистачає такого артпростору, де могли би збиратися митці – як, наприклад, «Фабрика» в Тбілісі. Там з приміщень, що колись належали швейній фабриці, створили платформу для творчої молоді. Щоб була дешева оренда, щоб голова художника не була зайнята фінансами».

Саме у Дніпрі сестри Фельдман створили одну з найбільших своїх робіт. Торік мурал зʼявився на гуртожитку для ВПО з Маріуполя – як акт підтримки. Його добре сприйняли місцеві. Ніхто не назвав це вандалізмом, як іноді бувало у досвіді художниць. 

Мистецтво у часи війни: говорити, коли світ втомився слухати

З повномасштабною війною мистецтво сестер стало ще прямішим. Їхні роботи – інтуїтивні, чесні, емоційні. Вони їздять у різні країни, щоб створювати публічні візуальні висловлювання про Україну.

«Ми не плануємо наперед. Потрапляємо у місце – і вже воно говорить, що малювати. Ідея приходить зсередини. Іноді – буквально через декілька хвилин».

Вони переконані, що художник сьогодні не має права мовчати. Їхнє мистецтво – відповідь на російську пропаганду, яка звучить голосно, системно і технологічно:

«Поки українська позиція звучить уривками, російська веде інформаційну війну на дуже високому рівні. Саме тому потрібна контрпропаганда – через мурали, виставки, стрітарт, символи».

Поїздка до Грузії: бути там, де проривається історія

Одна з важливих подорожей для сестер – поїздка до Тбілісі під час масових протестів у 2024 році. Вони вирушили не як туристки, а як художниці, що відчули: їхній голос там потрібен. У Тбілісі Ніколь та Мішель створили кілька робіт на підтримку незалежності Грузії.

«Це була єдина поїздка, де ми сказали: нам треба бути там. Це було про присутність, про відповідальність. Бо там – боротьба, яку ми добре розуміємо».

У Тбілісі вони також побачили приклад того, як міський простір може трансформуватися на користь митців. Колишня фабрика, що стала артхабом, стала для них символом вільного простору – такого, якого бракує у Дніпрі та багатьох українських містах.

Мотанка, Таро і колективна свідомість

Сестри працюють не тільки з сучасними сюжетами, але й з глибокими символами. Мотанка для них – не декоративна прикраса, а оберіг, що «перепрошиває» простір. Такі прикрасили вулиць українських міст, у тому числі – і Дніпро:

«Мотанка – це жест захисту. Коли вона зʼявляється на вулиці – вона ніби оберігає це місце. Це наша форма молитви».

Вони також створюють колоди Таро, малюючи українські архетипи як терапію – для себе і для інших. На картках відтворені княгиня Ольга, архангел Михайло, філософ Григорій Сковорода… 

«Архетип – це розмова з підсвідомістю. Малюючи його, ми проживаємо емоції. Це допомагає осмислити те, що відбувається в країні».

Сестринство як художній метод

Хоча Мішель і Ніколь мають абсолютно різні характери, їхня спільна робота – це синергія:

«Коли ми працюємо разом – виникає третя особистість. Це – щось більше».

Майбутнє для сестер – це не плани, а постійна дія. Вони не вірять у «після війни». Вони вірять у «сьогодні»:

«Не знаю, що буде завтра. Сьогодні – найкращий день. Треба робити те, що хочеться, сьогодні, бо завтра може не бути. Жити треба так, ніби це останній день».