«Постійно повторював: «Я тебе вб’ю». Уривки з життя Марини Полях

Виправдана вже як два місяці. Дев’ятого вересня 2024-го дніпрянка Марина Полях плакала у суді, стискаючи руку своєї адвокатки Юлії Сегеди. У залі її виправдали за двома статтю «Умисне вбивство» та «Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони».

Два роки Марина Полях потерпала від дій домашнього тирана, що бив та принижував. Поки у березні 2021 кривдник не напоровся на ніж, що Марина тримала біля грудей. Тоді жінка схопила перше, що потрапило під руку, аби захистити себе, неповнолітню доньку та бабусю. Від травми Дмитро помер на місці, а для Марини та її адвокатки розпочалась судова боротьба.  

Для «Міста і річки» та всіх жінок, що стикаються з домашнім насиллям, Марина згадала уривки зі свого минулого життя – як почались їхні стосунки з кривдником та вперше вдарив, як сподівалась на захист від рідних, знайомих та правоохоронців, але так і не отримала його… А також Марина розповіла, чим збирається займатись тепер. 

Його курточка на плечах

Дмитро мені перший написав на сайті знайомств – зареєструватись там мене вмовила подруга. Поспілкувались онлайн день чи два та домовились зустрітись (Марина жила разом з донькою – прим. Авт.)

Того березневого дня 2019-го була дощова погода. Дмитро справив позитивне враження: я була у легкій кофті, він скинув з себе курточку та віддав мені, запропонував покататись машиною містом. 

Адекватний та спокійний – Дмитро приїжджав до мене практично щодня. На той момент він працював у приватній фірмі. Нічого підозрілого у ньому не бачила, хоча уважно за всім спостерігала. Чоловік піклувався про мене, до доньки ставився добре.  

Це я потім вже зрозуміла: він створював образ, який я хотіла бачити. Вмів бути тонким психологом, який гарно підлаштовувався. 

«Мусиш»

За три місяці від початку стосунків з Дмитром захворіла моя бабуся. Я змушена була переїхати з орендованої квартири у її у приватний будинок на Перемогу, щоб доглядати за старенькою. Дмитро тоді здивував мене своєю пропозицією. 

– Давай жити разом (Мариною, її донькою та бабусею – Прим. Авт.). У тебе така складна ситуація, я хочу взяти на себе частину обов’язків, щоб допомагати тобі. 

Не кожна людина може піти на таке та запропонувати свою підтримку. Я погодилась. Почали жити вчотирьох у будинку: я, Дмитро, донька та бабуся. 

Поступово Дмитро переймав всю мою увагу на себе, якщо я хотіла провести час з кимось іншим. Спочатку це було так обережно, але вже через місяць помітила: моє коло спілкування поступово відходило на задній план. Почав мені забороняти робити якісь речі, якщо я була не згодна з його обмеженнями, наприклад, бачитись з подругами. Повторював. 

– Ні, ти мусиш мене слухати. 

Удар на пляжі

Вперше він мене вдарив того самого літа. Публічно. Ми з ним та подругою відпочивали на громадському пляжі. Закрутилась якась розмова, Дмитро агресивно реагував на слова моєї подруги. Я спробувала його заспокоїти, ця лють перейшла на мене. Щоб знизити напругу, попросила подругу залишити нас. Коли вона поїхала, я зауважила Дмитру про його поведінку. І тоді він вперше мене вдарив. 

Шок…

Я росла в родині, де до мене ніколи не застосовували насильство. Вразило, що поряд було багато людей, навіть чоловіків, які ніяк не відреагували на це. Жодна людина не підійшла. 

– Дімо, ти просто йдеш звідси, – він зрозумів, що накоїв, тому тоді послухав мене. 

– Добре. Я піду, але потім ми поговоримо.

Погрози доньці 

Прийшов до мене через два дні. Я запитала, звідки агресія. І тоді вперше Дмитро зізнався, що раніше відбував покарання за вбивство, але тоді не уточнив, що за групове вбивство. Сказав, що це сталось випадково. Молив, аби я повернулась. Мовляв, через свою поведінку не хотів мене втрачати, але я стояла на своєму – насилля до себе не терпітиму. Він повернувся жити до своїх батьків. 

Через кілька днів мені подзвонила його мама та попросила приїхати до них. Розповіла, що Дмитро серйозно переживає наше розлучення. По життю – схильний до суїциду. Мені стало шкода його маму. Я приїхала в гості. Втім, там я ще раз сказала йому, що не буду з ним залишатись. Він визвався провести мене на маршрутку. Дорогою до зупинки схопив за руку. 

– Ти не зрозуміла. Ти залишаєшся зі мною, я тебе нікуди не відпущу. Якщо будеш чинити опір, я познайомлю твою доньку з моїми друзями-зеками. 

Я тоді прям відчула, що він може це зробити. Здалась, бо дитина та її безпека – були найголовнішими. Він повернувся до нас додому. 

Перший виклик та початок виховання

Як повернувся – Дмитро ставав дедалі агресивнішим. Якось він напився під час смаження шашлику. Забрав телефон у мене, доньки та бабусі. Тримав моє обличчя над вогнем. Все це бачили мої рідні…. Коли я змогла вихопити свій телефон, викликала поліцію.

Дмитра забрали. А коли за пару годин його поліція відпустила, він повернувся до нас та сказав:

– Ти не розумієш нічого. Людина, яка пише скарги, для мене – це зрадниця. 

Після цього він бив мене вже постійно. Казав, що так виховує. 

Звернення

Я дзвонила всюди: патрульна, нацполіція, інші організації. Навіть зверталася до Міністерства внутрішніх справ. Викликала на місце дільничного, спілкувалась з ним, надсилала фото/відео, де видно, як Дмитро мені погрожує. Жодних з цих доказів потім ніде у заявах не було… А якщо його забирав наряд, то відпускав через кілька годин. Він повертався. Одного разу навіть босий прийшов з відділка… 

Я зверталась до його батьків. Говорила, що їхній син – неадекватний. Просила щось з цим зробити, але вони не реагували. На той момент Дмитро мав поодинокі підробітки, основного місця роботи в нього не було. Був постійно вдома. Гроші йому надсилали його батьки на мою картку – він відібрав всі мої документи. 

– Ти ж його впускаєш. Ну, як він може просто приходити?, – так мені казали знайомі. 

А як його можна було вигнати? Дмитро постійно знаходився у мене вдома. Якщо не пускала, бив вікна, навіть підпалював будинок. Були моменти, коли поліцію викликали по декілька разів на день. Сусіди теж звертались до правоохоронців (їхні вікна виходили на наш будинок, вони бачили все, що відбувалось у нас), але марно. Все, що я намагалась зробити, не діяло. 

Покарання за бажання захиститись

Після кожного звернення до поліції я отримувала покарання від Дмитра. Іноді таке, що потім не могла його описати в суді. Не могла промовляти такі речі вголос. 

Найстрашніше – у ньому не було жалю, ані крихти. Жодного людського почуття. Коли я плакала та молила залишити мене в спокої, він ставав лише агресивнішим. Постійно повторював, що це я його провокую своїми зверненнями до правоохоронців. Якби не це, ми б жили щасливою родиною. 

Кілька разів він намагався мене вбити. Постійно повторював: 

– Я тебе вб’ю. 

Одного разу він заманив мене до лісу. Протягом 8 годин мучив босу. Змусив копати собі могилу у піску. Вночі. Я розуміла, що живу мене не випустить. Коли я перестала рити яму, він мене побив. Підняв за волосся, намагався дотягнути до ями… 

Термін

Мені взялись допомагати тільки у мережі «Пані Патронеса». 

Довідка:
«Пані Патронеса» – це мережа, створена для надання комплексної допомоги дорослим та дітям, постраждалим від домашнього насильства на всіх рівнях: від надання тимчасового прихистку, послуг психолога й соцпрацівника – до супроводу в суді.

Мені дали можливість спілкуватись з психологом. Звісно, робила я це тільки дистанційно, коли мала доступ до телефону. Також там почали допомагати  з підготовкою документів, підказувати якісь юридичні моменти, аби захистити себе. 

Наприклад, за цей час Дмитро викрав телефон у іншої жінки – отримав умовний термін. У його межах мав відвідувати Центр пробації (система пробації передбачає роботу з правопорушниками без ізоляції їх від суспільства – надання їм соціальної та психологічної підтримки та допомоги – Прим. Авт.), але не робив цього. Мені підказали, що тоді умовний термін могли змінити на реальний. Весною 2021 мав відбуватись суд, щоб його нарешті забрали від нас (Дмитро мав почати відбувати реальний термін за крадіжку телефону – Прим. Авт.). 

Остання спроба

Четверта спроба мене вбити сталась 29 березня 2021 року. 

Дмитро був під наркотиками та алкоголем – це пізніше підтвердить експертиза. Нападав у будинку. Я розуміла, що після мене, візьметься за дитину та бабусю. Це проговорював вголос. Мені потрібно було якось захистити себе. 

Я схопила ніж – це була просто випадковість. Іншого поряд нічого не мала.

Він настрибнув на ніж, який я тримала біля грудей. Удар прийшовся біля серця. 

– Що ти наробила?

Спочатку Дмитро сів на диван. Потім упав. Я почала роздивлятись його – на грудях була кров. Закричала, щоб дитина (донька та бабуся були в тій самій кімнаті та стали свідками насильства з боку Дмитра – Прим. Авт.) викликала поліцію та швидку допомогу. Коли лікар приїхав, він навіть не став оглядати тіло Дмитро – у нього вже була передсмертна агонія. Доктор лише похитав головою. Було запізно. 

Початок тяганини

Ніч я провела у ізоляторі. Після всіх експертиз відбувся суд: мене мали відправити або під домашній арешт, або в ізолятор. Присудили домашній арешт, одягли на ногу браслет. 

Як повернулася додому – перша думка, що треба зателефонувати. Я набрала дівчат з «Пані Патронеса». Вони були налякані тим, що я їм розповіла, але сказали, що без допомоги мене не залишать. Згодом адвокатка Юлія Сегеда взялася за мій захист безкоштовно. 

Батько Дмитра хотів, щоб я відсиділа максимальний термін за навмисне вбивство – 15 років. Також пізніше вимагав, щоб я сплатила моральну шкоду матері хлопця, якого вбив Дмитро ще до нашого знайомства (за це присудили 12 років, але він вийшов з в’язниці раніше – Прим. Авт.). Бо самі вони так це і не сплатили. 

– А ось тут я його добивав, – колись він показав мені місце, де це сталось. Він усміхався, говорячи про це. Не жалкував взагалі. 

У травні 2021 з мене зняли браслет. Нарешті я змогла вільно пересуватись містом та навіть влаштуватись на роботу. Я вирішила, що всім людям, з якими знайомлюсь, треба першою говорити, що під слідством та відстоюю своєю невинуватість у суді. Більшість приймали мій бік.

Десятки засідань та докази

Після 24 лютого 2022-го я залишалась з донькою в Дніпрі, не могла виїхати. Через звинувачення у навмисному вбивстві залишити країну я не мала права. Дитина без мене їхати нікуди не хотіла. Навіть із родичами. 

За 3,5 роки було понад 50 засідань. Кожне повертало у ті події… Не хотілось згадувати, промовляти. Але я мусила. Хоча суддя максимально намагався дотримуватися всіх прав присутніх, за що йому вдячна. 

З моєю адвокаткою Юлією Сегедою розуміли, що звинувачення проти мене серйозне. Шанси на повне виправдання були малі. Вірогідним рішенням був умовний термін. 

Всі докази говорили про те, що не було навмисного вбивства. До речі, попередні жінки Дмитра, які були на суді, теж розповідали про насилля до себе з його боку. Одній дівчині навіть довелось поїхати з міста, аби він залишив її у спокої. 

Дев’ятого вересня 2024, я вважаю, що суддя зробив сміливе рішення. Мене виправдали. 

Бездіяльність 

Під час судів я зрозуміла, наскільки такі історії, як у мене, часті. Мені писали жінки, які теж зазнавали насильства – знайомі та незнайомі. Кожна ситуація – бездіяльність правоохоронної системи. 

Виявилось, що за два роки з Дмитром я звернулась до поліції понад 38 разів. 38 разів – це лише тільки те, що було документовано. Уявіть, відео, аудіо та фотодокази, які я надсилала дільничому, кудись зникли, як і інші речі, що вони забирали з собою з нашого будинку. 

 

Я була впевнена, що прийдуть – захистять. Але мене залишили віч-на-віч із цією людиною. Моя адвокатка Юлія Сегеда подавала запити до правоохоронців, щоб проводились розслідування щодо їхньої бездіяльності в моїй ситуації. Але максимум, що хтось отримав – догана. 

Перший день та всі інші після нього

У перший день після виправдання я просто гуляла з собакою. Нашого стафа Дмитро теж кривдив – одного разу ледь не задушив. Ми гуляли і я відчувала внутрішню свободу. Тяжкість всередині пішла. З’явилась легкість. Мені багато у соцмережах писали незнайомих людей зі словами підтримки – навіть чоловіки. 

Я давно переїхала з того будинку в орендовану квартиру. Бабуся померла. Я там жити більше не можу, як і донька. Вона вже повнолітня, знайшла своє кохання. Вона багато працювала з психологом, щоб подолати наслідки тих подій з Дмитром. 

 

Змінила свій рід діяльності. Зовсім скоро я почну займатись з групою жінок, які зазнали насильства (Марина пройшла відповідне навчання – Прим. Авт.). Бо мій досвід – це те, чим хотілось би ділитись. Розумію, наскільки їм важлива просто людська підтримка.

Багато жінок соромляться говорити про те, що зіткнулися з такою проблемою і їм потрібна допомога. Але слід переступити через себе та зрозуміти, що люди не змінюються. Вдарив раз, вдарить ще раз. 

Треба розуміти, що ти заслуговуєш на краще. Ти – творчиня свого життя. У моєму житті було багато бездіяльності з боку правоохоронців. У всіх цих ситуаціях хотілося здатися. Але встаєш зранку та щось робиш. Насамперед – заради себе. Бо ніхто не може зазіхати на твоє життя.