«Я з собою взяв молитву. Я тебе люблю. Я скоро повернуся». Очікування без дати повернення

14 травня 2024 року – коротка розмова та обіцянка повернутися. Після цього – тиша, в якій немає ні прощання, ні відповіді. Для Лариси ця тиша триває вже місяцями й стала частиною її щоденного життя. Це історія про жінку, якій доводиться збирати своє життя наново щодня.

Лариса Курочка – дружина військового, який зник безвісти на фронті. Вона народилася й виросла в Дніпрі. Має доньку від першого шлюбу, якій зараз десять років. Другий шлюб у її житті почався вже під час війни. З майбутнім чоловіком вона познайомилася на роботі. Коли почалися бойові дії, він пішов служити до ЗСУ, а Лариса з дитиною була змушена виїхати за кордон.

Прийняте рішення повернутися в Україну

Протягом року між ними були відстань і постійний зв’язок – листування, дзвінки, букети квітів і увага, яка не зникала попри війну. Згодом вони зрозуміли, що хочуть бути разом.

«З часом ми зрозуміли, що хочемо бути разом», – згадує Лариса.

Вона вирішила повернутися з-за кордону в Україну. Через пів року після її повернення вони розписалися. Під час повномасштабного вторгнення через безпеку дитини родина певний час жила у Вінниці – там, де чоловік ніс службу, захищаючи кордон України з боку Молдови. Згодом його перевели на донецький напрямок – у Дружківку, один із найгарячіших напрямків фронту. Остання розмова між ними відбулася 14 травня 2024 року.

«Це була коротка розмова. Він сказав: “Я з собою взяв молитву. Я тебе люблю. Я скоро повернуся”», – розповідає вона.

Коли чоловік пішов на бойове завдання і не вийшов на зв’язок, Лариса відчула тривогу ще до будь-яких повідомлень.

«Це було відчуття, ніби щось не так. Інтуїція», – згадує жінка.

Вона звернулася до військових інстанцій і почала пошуки. З першого дня після зникнення триває постійна боротьба за будь-яку правдиву інформацію.

«Ніхто не хоче опікуватися цією справою. Це не цікавить високопосадовців і військові частини, в яких зникають хлопці. Це дуже виснажує морально і фізично», – пояснює вона.

Зникнення чоловіка перевернуло її життя.

«Було відчуття повного спустошення», – говорить Лариса.

Згодом вона вирішила повернутися до Дніпра, де живуть її рідні. Саме тут вона зараз мешкає.

Підтримка і те, що тримає

Триматися Ларисі допомагають родина і справа, якою вона займається. Вона вишиває бісером, створює прикраси й розвиває власний бренд – саме цього дуже хотів її чоловік. Коли вони були разом, він не лише морально підтримував її, а й допомагав розвиватися – сприяв із закупівлею матеріалів, оплачував навчальні курси та заохочував не зупинятися.

Після його зникнення вона довго не могла взяти до рук голку – головним було вижити психологічно. Протягом пів року після цієї події вона змогла повернутися до творчості. Також у її житті з’явилася ініціатива «Вовча стая дівчат 93 бригади» – спільнота жінок, які шукають своїх зниклих рідних. Вони підтримують одна одну, діляться досвідом і намагаються не залишатися наодинці з болем.

«Завдяки цій справі й цьому колу дівчат можна витримати біль невідомості», – каже Лариса.

Вона зізнається, що попри все продовжує вірити, адже надія помирає останньою. Не зламатися їй допомагає донька, яка теж болісно переживає цю подію.

Ділячись своєю історією, Лариса хоче донести – ті, хто з цим стикнувся, не самі. Потрібно підтримувати одне одного й об’єднуватися, щоб їх почули.

Але водночас у цій історії є те, що залишається лише між нею та чоловіком. Якби вона могла звернутися до нього через цей текст, Лариса сказала б лише одну фразу: «Я тебе пробачу за те, що ти мене покинув, хоч обіцяв бути завжди разом. Але не сьогодні».