Нитки тримають краще за ліки: як дніпрянка бореться з раком і підтримує ЗСУ вʼязанням

Дніпрянка Ірина Сємакова-Пелих – патологоанатомка, яка вже понад три роки бореться з раком IV стадії. Під час лікування жінка почала в’язати «котокульок» – іграшок, які продає, щоб донатити на ЗСУ та дарувати дітям із онковідділень. Її інші витвори – «припинди» з національними візерунками, які купують не лише в Україні, а ще й за кордоном. Наша журналістка Руслана Козиряцька побувала в гостях у Ірини та поспостерігала за тим, як крізь біль жінка створює свої вироби задля підтримки інших.

Лікарка Ірина

У секційній – тихо, чистий стіл, мікроскоп, світло, яке не має бути теплим. Це робоче місце патологоанатомки Ірини Сємакової-Пелих, де вона проводила години. У перервах діставала гачок і витягувала з сумки моток пряжі. Петелька за петелькою, доки не поверталась до своїх обов’язків, що вимірювались зрізами, скельцями і точною мовою діагнозів.

Як опинилась у секційній? Сама Ірина народилася в Мелітополі у родині із коренями кримських болгар. Виросла серед білих халатів – лікарями були батько, дядько, старший брат. У студентські роки дівчина викладала в школі санітарно-медичну підготовку для старшокласниць.

«Хотіла бути лікарем усе життя. Єдине, чого не хотіла – стати патологоанатомом. А потім подивилася в мікроскоп – все, це воно! Онколог підозрює діагноз, а що це і як лікувати – каже патологоанатом».

У 2022 році жінка вже працювала заввідділенням у цитологічному відділенні обласного онкодиспансеру. За місяць до повномасштабного вторгнення Ірині поставили  рак молочної залози IV стадії. Метастази  у лімфовузлах, печінці та кістках.

«Моя особиста війна почалася на місяць раніше», – говорить вона. До того жінка завжди робила чекапи, КТ кожні пів року. «Що я відчувала, як поставили діагноз? Слова не здатні не вмістити мої тодішні відчуття. Неприйняття, паніка, сльози і знайома всім онкопацієнтам провина: як не побачила, чому пропустила, що буде з донькою?», – каже вона.

Прийняття прийшло повільно. Це відчуття Ірина порівнює з рукодільним візерунком, який твориться з повторів і помилок. «Але врешті-решт я вибрала жити, – каже Сємакова-Пелих. – Скільки б не залишилося мені, хочу прожити це життя з користю для себе, сім’ї, суспільства, країни. Хочу бути прикладом для інших».

Ірина на паліативному лікуванні вже три з половиною роки. Стадія, на якій виявили хворобу, вже не потребує оперативного втручання. На сьогодні в жінки вже п’ята схема хіміотерапії  –  це означає, що попередні чотири перестали діяти. Лікарі щоразу підбирали нові препарати, аби зупинити прогресування хвороби.

«Опромінення наразі застосовують лише, щоб зняти біль у хребті. Держава покриває основні хіміопрепарати, але між курсами організм просить ще: підтримку печінки, серця, десятки препаратів від побічних ефектів. Це все доводиться купувати власним коштом. Наступні лінії лікування – як туман на обрії: дорого, інколи не зареєстровано в Україні. Бо ціна на ліки, які можуть полегшити хід хвороби… Там йде мова про сотні тисяч і навіть мільйони», – зітхає Ірина.

Від петельки до петельки

Рукоділля в житті Сємакової-Пелих було завжди: перший шарфик Іра зв’язала ще у сім-вісім років. Та потім часу на хобі не вистачало  – навчання протягом семи років, робота, донька, лікарняні зміни.

«Вважаю, що хвороба наче відкрила двері в інші години доби. Бо робота тепер – то моє рукоділля. Спосіб заробити, відволіктися і навіть передати комусь силу», – говорить Ірина.

Так з’явилися «котокульки», жодного з них майстриня не вив’язала однаковим. У кожного кота «погляд» виходить свій, хоча нитки ті самі. Рекламу чи таргет на продаж своїх виробів майстриня не робила і не робить.

«Все це, так зване, сарафанне радіо – через соцмережі мене знаходять всі клієнти. Також є така група у фейсбуці, де підтримують онкохворих жінок – пояснює Ірина, – «Афіна. Жінки проти раку». Їхній адміністраторці дуже сподобалися мої коти, вона попросила дозволу зробити про них допис у групі. Завдяки соцмережі я познайомилась і продовжую знайомитися з величезною кількістю людей, які замовляють у мене роботи».

Дітям з відділення онкогематології в Сумах «котокульок» замовляли по двадцять і більше, інколи їх оплачували благодійники з-за кордону, інколи Ірина робила своїм коштом. Кожна кицька-антистрес, каже вона, має своє ім’я.

«От Зефірка – рожева, Лимончик – у жовтому. Знаю, що мої коти їдуть і до прифронтових міст, інші – до військових у посилках зі смаколиками. Я ділюсь в них своїм теплом, яке хочу комусь передати, підтримати – щоб теж не опускали руки».

Котиків-дівчаток продає по 300 гривень, хлопчиків – по 270. Понад половину заробленого Сємакова-Пелих донатить  армії. Одного разу сім’я подарувала на фронт старенькі Жигулі – машину разом із котиком у салоні віддали знайомим солдатам. Фото не збереглося, але авто досі на ходу, говорить Ірина.

Пряжу, до слова, Іра завжди купує нову, інколи люди приносять залишки. Дякує їм, але з вживаної не вʼяже. Їй важливо, щоб вироби «пахли» не чужою історією, а початком. Коти з рук майстрині вже є на кожному континенті, окрім Африки.

Обереги на поясі

Другий напрям творчості Ірини – «припинди», філейні фартушки, які Сємакова-Пелих адаптує зі старих українських схем. Філейна – це техніка в’язання гачком, яка створює мереживну сітку з візерунками (зазвичай із квадратних «віконець», де частина клітин заповнена, а частина – порожня). Вона дозволяє «намалювати» візерунок нитками, як на канві у вишивці.

У народному вбранні припинда – це давня назва жіночого фартуха або запаски: прямокутне полотнище, яке припинають на талії поверх сорочки чи спідниці. Слово походить від дієслова «припинати» – підперізувати, прикріплювати, а в різних регіонах існували й інші назви – запонка, пілка, передник, фартух.

Це був один із найархаїчніших елементів жіночого строю. У будні припинда захищала сорочку від зношення та бруду, а у святковому вбранні – слугувала декором і символом жіночності. Її починали носити з настанням перших місячних – як ознаку переходу дівчинки у дівчину. Припинди виготовляли з домотканого полотна або купованих тканин, прикрашали вишивкою, ткацькими смугами, мереживом, китицями. А кожен візерунок мав власне значення й був частиною локальної традиції.

Ірина почала створювати припинди випадково. Історія почалася з повідомлення від українки з Японії, яка популяризує там наше народне ремесло. Спочатку попросила зробити жовто-блакитні сердечка, потім – маленькі мотанки з ниток. А далі Ірина зв’язала і виклала фото виробів у соціальну мережу. Тож  незабаром і у японському онлайн-магазині їх було вже кілька. Тепер там відкривають офлайн-крамницю.

«За кордоном ручна робота цінується більше, – знизує плечима Ірина, – Мені здається, люди у розвиненому суспільстві знають, що це – навичка і час. Оцю тоненьку припинду я перев’язувала багато разів. Тут пряжа тонша втричі, ніж у інших, відтак і праці втричі більше».

Візерунки вона шукає в старих схемах вишивки й адаптує до філейного в’язання.

«Кожен символ має зміст, але я не відношуся до цього хрестоматійно. Усі значення можна знайти, головне – щоб воно у вас відгукнулося. У підлітковому віці вже вишивала один із цих орнаментів з бабусиної книжки. Тепер малюнок повернувся нитками. До речі, помітила, що так відбувається з багатьма речами: ми думаємо, що з ними попрощалися, а вони чекають у пам’яті, поки прийде час».

У кожному візерунку, який Ірина вплітає у свої припинди, є щось від повернення – до свого, до забутого.

«Війна повернула українцям багато забороненого. Музику, моду, літературу, назви речей. Ціна часто нестерпна, але рух незворотний. Ми мало знали про свої джерела,  – каже Сємакова-Пелих. –  а тепер пізнаємо  – хай і такою дорогою ціною».

На виготовлення однієї такої припинди йде до 6 днів. Вартість варіюється від 2,5 до 5 тисяч грн.

Ліки любов’ю

Удома Ірина не лише пацієнтка онкодиспансеру, а ще й дружина і мама. Чоловіка Олексія називає своєю найбільшою опорою. Їхня історія звучить як легенда: пропозиція через п’ятнадцять хвилин після знайомства в караоке, тиждень тиші з її боку, повернення його з відрядження і репліка майже незнайомого їй чоловіка:

«Речі зібрала? Переїжджаєш». Вони разом вісім років, сім з них – у шлюбі. Після діагнозу – обвінчалися.

«Це найбільший подарунок у моєму житті», – каже вона. Донька вчиться у десятому класі й хоче теж стати лікарем.

«Хімія у мене раз на 21 день. Тож можу сказати, що живу від процедури до процедури: самопочуття не завжди дозволяє багато працювати. Багато-хто радить викладати мої роботи на «Etsy» (міжнародний онлайн-маркетплейс для продажу хендмейду, вінтажу та товарів для творчості – Прим. Авт). Однак я в принципі беруся за роботи на замовлення з острахом: боюся не встигнути. Мені легше зробити, а потім запропонувати», – розповідає жінка.

В’язати часто доводиться напівлежачи – через болі у спині. «Мені дуже непросто було на початку хвороби, бо по життю я – енерджайзерка. Постійно треба щось робити, кудись нестись. Навіть безсонними від болей ночами я, щоб про це менше думати… Пишу вірші».

Коли її питають, скільки донатів на ЗСУ назбиралося завдяки вʼязанню, Ірина Сємакова-Пелих лише усміхається.

«Якщо чесно – не рахувала. Спочатку – віддавала рівно половину від продажу моїх котиків. Але наша родина допомагала не тільки грошима: переселенцям ми вивезли пів дому і білизну, постіль, консервацію. Бо люди тікали з дітьми й тваринами, без нічого».

Творчих планів у майстрині купа та боїться не встигнути все втілити через хворобу: «Так влаштована, на мою думку, опора: вона народжується з малих повторів. У кожного мого дня своя петля, яку треба втримати… «Я не прошу про допомогу,  – каже Сємакова-Пелих, – просто дуже тішуся, коли мої речі комусь потрібні. Бо це означає, що потрібна ще й я».

Кожна куплена котокулька чи припинда від Ірини – не лише нитки й час, а ще один крок до нової хіміотерапії й нових донатів для армії. Сама жінка не називає точних сум, які доведеться витратити, та визнає: майбутні схеми лікування можуть коштувати сотні тисяч гривень. Подивитись та придбати вироби можна на сторінці Ірини у фейсбуці.

Матеріал створено та опубліковано в межах Програми стратегічної підтримки медіа Львівського медіафоруму. Вона реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program.