Ключ під застилкою: історія віри у повернення з прифронтового села

Вона не хотіла їхати, але й не могла залишатися. Не кожен готовий покинути свою домівку і вирушити туди, де немає навіть рідного кутка. Саме з такими людьми працює Анна, волонтерка благодійного фонду «Схід SOS». У фокусі організації передусім люди з інвалідністю, люди старшого віку та маломобільні особи.

За кілька днів до евакуації волонтери з колегою проводили інформування жителів району. Тоді вони і зустріли цю пані. Жінка, яка майже все життя прожила в селі, у поважному віці мусила покинути все. Та довго вмовляти її не довелося – вона вже була готова.

«Та я ж ненадовго їду»: дві сумки і фотографії

За спостереженнями Анни, коли люди виїжджають назавжди, то намагаються взяти найцінніше, хоча тепло рідних стін у валізу не покладеш. Тому те, що жінка зібрала лише дві невеликі сумки, здивувало волонтерку.

Анні знайомий цей біль: вона сама переселенка і теж свого часу була змушена залишити дім. Саме тому вона нагадала жінці про фотографії.

– А ви берете з собою фотографії?, – запитала Анна.
– Та ні, не беру, в мене їх так багато, вони такі важкі.
– Але ж ми їдемо в машині, ми вам допоможемо! Давайте візьмете.
– Та я ж ненадовго їду…

«З одного боку, ти не хочеш розчаровувати людину і лякати її тим, що вона може ніколи не повернутися, – згадує Анна. – Але я все-таки вмовила її хоча б подивитися. Вона не взяла всі альбоми, бо їх було справді багато, але відібрала найцінніші».

Записка для військових і ключ під застилкою

Коли жінка збирала останні речі, Анна допомагала і оглядала кімнату. На столі лежала купка паперів. На верхньому було написано:
«Якщо доведеться виїжджати – ключ десь на порозі під застилкою».

Цю записку пані залишила військовим. На думку Анни, у цих словах – і турбота про захисників, і сильна віра в повернення. Жінка говорила, що хоче допомогти хлопцям, бо бачить, як вони шукають житло. Вона не хотіла їхати, поки не передасть усе особисто.

«Для мене цей момент дуже щемкий, бо я розумію, скільки в ньому надії. Вона вірить, що ті люди, які заселяться в її будинок, покладуть ключ під килимочок, і більше ніхто його звідти не забере, окрім неї, – каже волонтерка. – Вона вірить, що повернеться, дістане ключ і відчинить двері».

Пані до останнього трималася, хоча хвилювалася. Коли їй запропонували присісти й перевірити, чи все взяла, вона розплакалася і мовчки оглянула дім.

«А мародерів ж не буде, Анєчка?»

«Руйнування прифронтових сіл Дніпровщини – це процес стирання життя. І моя робота – спосіб хоч трохи сповільнити його, зберегти життя там, де воно руйнується», – говорить Анна.

У машині, вже подалі від вибухів, жінка згадувала молодість, роботу, літні табори, яблуневі сади.

«Я слухала її і просто закохувалася в цей життєлюбний настрій. У голосі не було жалю. Вона світло дивилася і назад, і вперед».

І раптом запитала:

– А мародерів ж не буде, Анєчка?
– Ні, звісно не буде, – твердо відповіла волонтерка.

Пані їхала до рідних. На новому місці планує допомагати з онуками.

«Вона вірить, що повернеться. Думає, що це питання часу. І ця надія потрібна і їй, і всім нам, – підсумовує Анна. – Приймати тверезі рішення, щоб зберегти життя, але не втрачати віру, що одного разу ти дістанеш ключ і знову увійдеш у свій дім».

«Дивно казати, що я це люблю, але люблю»

Історія з ключем стала для Анни особливою. Найчастіше люди або просять сусідів наглядати за господарством, або виїжджають так терміново, що не до ключів.

Для Анни евакуація – більше ніж робота. Її рідний дім нині в окупації.

«Дивно казати, що я це люблю, але люблю. Евакуація – це не тільки порятунок життя, це величезна втрата. Я розумію цей біль, але не сповна. Коли я виїжджала, була юна, у мене все життя було попереду. А ці люди залишають свій будинок у віці, коли не мають можливості побудувати щось нове», – говорить вона.

За її словами, для мешканців села дім – це місце, куди вкладено все життя.

«Виїжджаючи, вони вириваються з корінням. Велике питання, чи зможуть інтегруватися на новому місці. Дай Боже, щоб поруч були рідні. Але я розумію, що вони вже ніколи не отримають того, що мали. І що у них забирає війна», – каже Анна.

Вона намагається бути поруч у момент евакуації.

«Хоч у чомусь потримати за руку. Якщо їм стане трохи легше і тепліше, для мене це велике щастя. І слова вдячності неймовірно важливі», – додає волонтерка.

Окремо вона згадує жінку з ключем.

«Цей випадок для мене про надію. Вона дуже позитивна. Думаю, у цієї пані багатьом є чому повчитися. Такий погляд на життя в цих обставинах – це дуже сильно».