«Хоч і не бачу, але знаю свій станок на дотик». Чому дніпровський УТОС може закритись?

Сьогодні на підприємстві, де раніше працювали сотні, залишаються лише 62 робітники. Половина – люди, які мають інвалідність через порушення зору. Вони виробляють електротехнічні вироби, деталі для рейкового транспорту Укрзалізниці, міськелектротрансів, запчастини для ліфтів, тактильну плитку. 

Для багатьох з цих людей товариство стало безпечним прихистком та чи не єдиною можливістю заробляти у Дніпрі. Втім, скоро це може закінчитись, говорить директор дніпровського підрозділу. Чому? Розповідаємо в цьому тексті. 

Довідка: 

З 1970 року 15 жовтня відзначають у світі як Міжнародний день обізнаності про проблеми людей з порушеннями зору. Ще одна назва  –  Міжнародний день білої тростини. Адже цей предмет не лише допомагає в орієнтації у просторі, а й сигналізує про те, що її власник має проблеми зі зором.

Зроблене людьми з порушеннями зору 

Плитку з опуклими крапками чи рисками можна побачити біля дніпровських зупинок, на житловому масиві Червоний камінь, в інклюзивному парку за обладміністрацією… Її зробили люди з порушеннями зору для людей з порушеннями зору. Це основний наземний вказівник, завдяки якому вони можуть рухатись містом без супроводження:  риски вздовж або по діагоналі задають напрямок руху або повороту. Міську плитку виробили у дніпровському підрозділі Українського товариства сліпих – з вулиці Калинової у його приміщення веде вимощена доріжка, аби працівники легко знаходили шлях до прохідної.

«Наша полімерна плитка довговічна, не тріскається, не вбирає вологу і головне – не слизька. Ми виготовляємо її зі вторинної сировини – це полімери, які пройшли кілька циклів переробки», – говорить директор підприємства Сергій Кіт.

На підприємстві, заснованому в 1945 році, працює 62 людини, з яких 35 осіб – з інвалідністю по зору. До повномасштабної війни за рік виробляли продукції на 25 мільйонів гривень. Нині – в рази менше. Тактильну плитку, наприклад,  замовляють маленькими обсягами – для облаштування входів в аптеки в основному. Хоча вона незамінна при реконструкції вулиць, парків, наприклад.

У цехах, де працюють переважно люди з інвалідністю, окрім тактильної плитки, виготовляють продукцію для залізничної інфраструктури, меблевого виробництва. Однак зараз виробничі приміщення пустують  –  через брак замовлень виробництво скоротилося в середньому на третину. Крім того, за словами Валентини, не стоїть черга і з нових працівників. Бо заробітна плата трохи вища за прожитковий мінімум.

Пристосованість цехів та міста

72-річна Валентина Хохлова раніше мала слабкий зір, зараз зовсім не бачить. На підприємстві працює понад 45 років. За цей час навчилася виготовляти різну продукцію. Зараз робить заготовки деталей для рейкових з’єднувачів, які використовують у ремонті та будівництві залізничної інфраструктури. 

 

«Хоч і не бачу, але знаю свій станок на дотик. Працюю так само, як і інші. Чесно скажу, саме в межах роботи – не відчуваєш жодної проблеми в пересуванні та доступності. У цеху зробили навіть спеціально колони увігнутими, аби ми лоба не набивали. На роботу йду без тростини – тут все своє, знаю кожен кут. Але як тільки виходжу за ворота підприємства, усе змінюється».

На вулиці Валентини немає світлофорів з озвучкою. Переходити дорогу дуже важко. Доводиться покладатись на допомогу перехожих – як і її колезі, Стефанії Захорольській. 

«На моєму житломасиві Ломівському немає жодного світлофора з озвученням, і я постійно мушу просити людей про допомогу. Є місця з високим бордюром, ямами – для таких, як я, це дуже небезпечно. Було б добре, якби і водії маршруток оголошували зупинки, але це теж не часто трапляється».

Стефанія Захорольська працює на підприємстві вже понад 60 років, починала у цеху, з роками очолила профспілковий комітет підприємства. Зараз, говорить, їй дуже не вистачає відчуття спільноти. 

«Раніше у нас була (в УТОС – прим. автора) і самодіяльність, і спорт, і вечори спілкування. Зараз же через війну все це зникло, і це погано впливає на людей. У нас тут гарне товариство було – переважно працівники колективу, їх родини – всі збиралися, відпочивали, спілкувалися. А тут коло соціалізації стискається, тож мене рятує тільки робота».

Є й працівники, які долучились до УТОСу нещодавно. Олександр Поліщук повернувся у місто, кілька років проживши у селі на Прикарпатті. З народження чоловік практично не бачить. «Скажімо так, силует людини або темні двері я розрізнити зможу. Це – все. Змалку навчався у інтернаті для людей з порушеннями зору. Там вчили обслуговувати себе в побуті. А всі навички майстра вже здобував на науково-виробничому підприємстві».

В УТОСі Олександр працює з джгутами, які заплітає в коси. З них будуть виготовлятись рейкові з’єднувачі. Розраду, крім роботи у цеху, майстер знаходить у музиці.

«У вільний час граю на синтезаторі. Це допомагає мені не думати про те, що відбувається навколо»,  –  розповідає він.

Проблеми УТОСу

Брак замовлень та скорочення кількості працівників – це не єдині проблеми, які непокоять директора дніпровського УТОСу. 

«Ми, можливо, зустрічаємося востаннє», – сумно говорить Сергій Кіт. Він додає, що новий закон про підвищення податків може поставити хрест на багаторічній праці підприємства.

«Рентабельність підприємства з підвищенням податків буде не в нуль, а в мінус. Не є секретом, що робота людей з інвалідністю не конкурентоспроможна на українському ринку праці. У нас діяли пільги  –  по ПДВ, податку на прибуток, на землю. Але зараз це все хочуть скасувати». 

Ще одним викликом для існування УТОСів по Україні є законопроєкт 5344-д «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прав осіб з інвалідністю на працю». Він передбачає, що всі українські підприємства повинні дотримуватися квоти у працевлаштуванні осіб з інвалідністю. Крім того, законопроєкт вводить систему заохочення. Це включає компенсацію витрат на створення спеціальних робочих місць із «розумними» технологіями, які допомагають адаптувати простір для людей з інвалідністю.

«На словах наче все і звучить гарно. Але на ділі – це означає, що підприємства продовжать брати до себе людей з інвалідністю, але триматимуть їх фактично на роботі в якості “мертвих душ”. Люди лише формально числяться як працівники, отримують мінімальну зарплату. А на підприємстві за фактом не працюють. Бо налаштовувати інклюзію – то й дорого, і клопіт великий», – говорить Сергій Кіт.

Підприємству бракує державної підтримки при закупівлях. Це ускладнює участь у тендерах. «За всі роки роботи на підприємство не надходило жодних зауважень до нашої якості. Але через відсутність пільг і державної підтримки наших можливостей меншає. Це несправедливо, адже якість продукції перевірена часом. До того ж у нас є власні мікролабораторії на території підприємства, де якість перевіряється до найменшої деталі», – підсумовує керівник науково-виробничого підприємства.

Не тільки виживання, але й допомога іншим

Крім трудової діяльності, УТОС з початку війни перетворився на прихисток для переселенців. Директор дніпровського УТОСу розповідає: «Ми заснували шелтер 25 лютого 2022 року. Зараз тут проживає 70 осіб – люди з інвалідністю, старшого віку, матері з дітьми. Були часи що у нас до 130 людей проживало. Під шелтер віддали спортзал, кімнати дозвілля на поверсі поверсі. Є кімнати і на третьому».

Тож тепер підприємстві працюють не лише люди з інвалідністю, але й переселенці. Ірина Кириченко приїхала з Попасної після того, як втратила свій дім: 

«Ми 20 днів родиною жили в підвалі, не могли виходити через обстріли. Тут, в УТОСі, я працюю коменданткою шелтеру і допомагаю іншим переселенцям, які також втратили свої домівки». Ірина зізнається, що дуже важко було адаптуватися, але робота і спілкування з іншими допомогли їй зберегти силу духу. Адже знайшла тут віддушину та роботу.

«Ми тут посадили город, робота допомагає відволіктися від важких думок. Як наш директор каже, життя продовжується, і ми повинні знаходити сили йти далі», – розповідає вона.

Держава компенсує 30 % комунальних витрат, тому з 1 жовтня 2024 року в УТОСі братимуть гроші з переселенців, що тут живуть. Раніше справлялись з цим самотужки.

Робота з ветеранами

Згідно з даними Національної служби здоровʼя України, у 2021 році діагноз «незрячий» був підтверджений у 17 478 осіб. Після початку повномасштабної війни цифри зросли: у 2022 році їхня кількість вже становила 19 551 особу, а за перші 7 місяців 2023 року – показник перевищив 19 тисяч. У цьому році цифри ще не оприлюднені, але кількість людей з травмами зору буде ймовірно більша у кілька разів – у зв’язку з наступом на фронті, і збільшенням інтенсивності атак країни-агресора.

«Ми бачимо, що кількість людей з порушенням зору зростає. Їм потрібна робота і можливість знову бути частиною суспільства», – говорить Сергій Кіт, директор УТОС.

Для більшості людей з порушеннями зору робота в УТОС – це не тільки засіб заробітку, діляться його працівники. Це можливість соціалізуватися, спілкуватися та бути частиною суспільства. «Дуже шкода, що у високих кабінетах цього не розуміють. Для людей з інвалідністю, як і для тих, хто повернеться з війни, це не про жалість. Їм потрібно допомогти адаптуватися, показати, що вони потрібні суспільству», – розповідає керівник науково-виробничого підприємства.

Після Другої світової війни саме УТОС став місцем, де ветерани з порушеннями зору могли знайти себе, сьогодні тут готові допомагати тим, хто постраждав від російсько-української війни. 

«Ми не просимо нічого надзвичайного від держави. Дайте нам просто працювати і допомагати людям, які потребують цього шансу»,  –  підсумовує директор підприємства.