Без меж: історії людей, які відмовилися жити за сценарієм «неможливо»

Мисткиня, яка переступила через власний страх та допомагає іншим своєю творчістю. Актриса лялькового театру, яка втратила зір, але це не заважає їй виходити на сцену та радувати найвибагливіших глядачів – дітей. Ветеран війни, що створив власний театр, де ставить п’єси, написані побратимами. Танцюрист на колісному візку. Плавець, який своєю працею досяг неймовірних вершин серед паралімпійців. 

Усі ці люди стали героями подкасту «Безмежні» від громадської організації «Яскрава країна». В ньому розповідають про людей, які не дозволили жодним обмеженням змінювати своє життя.

Ірина Синиціна: як творити дива за допомогою ляльок і виходити на сцену попри вади зору

Ірина Синиціна – провідна майстриня сцени, заслужена артистка України, акторка Дніпровського міського театру ляльок. В театральний гурток пішла ще зі школи і відвідувала його аж до випускного класу. Захопилася роботою з ляльками і вступила до училища саме на цю професію.

«Актор драматичного театру на сцені грає героя. А актор-ляльковод на сцені створює героя, який він стає самостійним. Це вміння зробити так, щоб цей герой рухався, говорив і щоб глядач повірив: ця лялька – жива. Я люблю свою професію, в першу чергу, через те, що наші головні глядачі – діти», – розповіла Ірина.

Ще у молодості Ірина Синиціна почала поступово втрачати зір на одне око.

«Сталось все раптово. Бурхлива театральна діяльність, працюєш по три вистави в день, живеш в такому ритмі… А якось зранку прокидаєшся і відчуваєш – щось не те. Спочатку я через одне око бачила ніби крізь акваріум з водою. У лікарні повідомили, що сталося відшарування сітківки», – згадує вона.

Дві хірургічні операції не допомогли. Зараз Ірина не може бачити софіти, дивитися на театральне світло, взимку – на білий сніг. Змушена носити окуляри. Через недугу думала йти з професії, але допомогла підтримка рідних та колег. Запрошували грати у вистави бабусь, вчительок і персонажів, які можуть бути в окулярах.

Себе Ірина називає «актрисою-борчинею». Зараз вона виступає в театрі, їздить до дітей в лікарні з виставами і робить усе, аби творчістю допомогти тим, кому значно гірше.

Прослухати повну історію творчого та життєвого шляху Ірини Синиціної у подкасті «Безмежні» можна нижче.

Ігор Кирильчатенко: заснував власний театр, де через спектаклі розповідає про війну

Ігор Кирильчатенко родом з Черкас, але у 1992 році приїхав до тоді ще Дніпропетровська, бо вступав тут у театральне училище. Через два роки йому довелося проходити строкову службу, а з 2014 року пан Ігор добровільно пішов воювати в АТО.

Після повернення у Дніпро чоловік вирішив воювати зі сцени. Почав писати п’єси, які невдовзі разом з трупою возили грати до солдатів. Одна з таких вистав мала назву «АТО: Ангели Тебе Оберігають».

«Ми хотіли тоді достукатися до глядача, що війна є, що вона важка. Далі я заснував свій театр, який назвав «Арт-Фронт», де ми ставили спектаклі, написані побратимами», – говорить Ігор Кирильчатенко.

Коли почалася повномасштабна війна, то чоловік доєднався до добровольчого полку «Дніпро-1».  Брав участь у визволенні Харківщини, Ізюма. Воював на Лиманському напрямку, але у 2022 році отримав осколкове поранення, через яке оглух і пошкодив хребет.

«Виліз з окопа, щоб перевірити обстановку. Мене прооперували в Києві, далі списали з армії через інвалідність. Проходив довгу реабілітацію. Для професійного театру я непридатний, бо ще маю втрати пам’яті. А в своєму театрі я можу вийти хоч на милицях, хоч на візку. Мене тут сприймають як свого», – ділиться митець.

Пан Ігор зазначає: більша частина ветеранів повертається у мирне життя після поранень, з інвалідністю. Часто вони замикаються в собі, починають пити. Через мистецтво він вирішив їх об’єднати. Щоб у них було місце, куди вони могли приходити, знайомитися, спілкуватися.

Повна розмова з Ігорем Кирильчатенком у подкасті «Безмежні» нижче.

Тетяна Гладиш: як переступити через страх та чим допомагає творчість

Тетяна Гладиш – відома поетка, письменниця та художниця з Херсонщини. Вона має вади опорно-рухового апарату та пересувається на милицях. Але не завадило жінці опанувати, наприклад, плавання. Жінка згадує: дуже хотіла ходити до басейну, але боялася. Тоді це стало першим серйозним особистим викликом для неї.

«Я почала займатися спортом, коли мені вже було за 30. Чому мені було страшно? Я ходжу на милицях, а в басейнах та душових – слизька плитка. Я подолала цей страх. Мене проводжали батьки, мені допомагав тренер. Найкращий спосіб розширювати рамки в голові – робити те, чого ти боїшся. Коли ти відповідаєш на якийсь життєвий виклик, то ти розумієш, що можеш більше. І це стосується не лише людей з інвалідністю, а загалом усіх людей», – ділиться художниця.

Своє життя Тетяна не уявляє без творчості. Вона пише картини та вірші. У своїх витворах розповідає про внутрішню силу, чутливість і духовну опору. Саме творчість стала для жінки способом не втратити себе під час повномасштабного вторгнення, коли Тетяні разом з сім’єю довелося виїжджати з рідного селища.

«Коли ми виїхали з сірої зони з Покровського, то я малювала просту графіку. Жила на Західній Україні, в Одесі. Майже рік тому повернулася назад у Покровське, там пишу вірші, малюю. Коли ти повертаєшся додому, то ти ніби повертаєшся додому всередині себе», – згадує вона.

Тетяна Гладиш активно популяризує творчість як ресурс відновлення, натхнення та психологічної стійкості. Через живопис, поезію та арттерапію допомагає іншим відчути внутрішню свободу, сміливість та знайти сили. Мисткиня проводить публічні творчі зустрічі, займається волонтерством та мистецькими проєктами.

Дивіться повну розмову з Тетяною Гладиш у подкасті «Безмежні». 

Іван Сівак: як опанувати танці на кріслі колісному

Іван Сівак родом з Рівненщини. З дитинства займався багатьма видами спорту та дуже любив грати у футбол. Одного разу друзі, які займалися танцями, запросили його на свій виступ. З того часу Іван мріяв про танці, але отримав важку травму, яка уразила спинний мозок. Відтоді був прикутий до крісла колісного.

«Коли отримуєш таку важку травму, опиняєшся в візку, то перед тобою постає невідомість. Ти не знаєш, що на тебе очікує, як жити далі. Лікарі тоді теж не могли нічого спрогнозувати», – розповідає чоловік.

Травма стала для Івана переломним моментом в житті. Другим стала зустріч з людьми, які займалися активною реабілітацією та допомагали таким як Іван пристосуватися до звичайного життя.

«Це теж були люди з ураженням спинного мозку. Вони володіли певною інформацією з приводу таких травм, як з нею жити і доносили це до інших, до родичів. У навчальному таборі в мене були різні заняття на день: стрільба з луку, басейн, техніка керування колісним кріслом, а ще робота над м’язами», – згадує Іван Сівак.

Реабілітація змінила Івана зсередини. Після того, як він опанував уміння жити у кріслі, захотів допомагати іншим людям з інвалідністю. Сам же влаштовувався на роботи, але душа лежала до спорту. В інтернеті дізнався про київський клуб, де займаються бальними танцями на кріслах колісних. Звідти почався професійний шлях на паркеті.

Сьогодні Іван Сівак – заслужений майстер спорту України зі спортивних танців, багаторазовий чемпіон світу та Європи з параспортивних танців. А також – амбасадор безбар’єрності, який бере участь у всеукраїнських ініціативах, спрямованих на розширення можливостей для людей з інвалідністю.

Переглянути повну розмову з Іваном Сіваком у подкасті «Безмежні» можна нижче.

Антон Коль: як пробиватися у житті, коли оточуючі ставлять на тобі хрест

Антон народився у Нікополі. Батьки відмовилися від хлопчика, коли тому було лише 5. Він з дитинства мав вади опорно-рухового апарату і пересувається виключно на кріслі колісному. Попри це, Антон Коль зумів здобути освіту будівельника, побудувати успішну спортивну кар’єру, а нині – виховує маленького сина.

«Найважче мені було, коли настало повноліття і мене випустили з дитячого будинку. Я не знав, що робити далі. А до того ж, мене з дитбудинку мали перевести до будинку для людей похилого віку. І там я перестав розуміти, нащо я ходив до школи. Мене тричі на день годували, Я не хотів в 19 років сидіти з людьми, яким за 60. Я ще не бачив життя», – згадує Антон Коль.

Хлопець почав шукати можливості для здобуття освіти. Але на шляху виростали все нові й нові перешкоди.

«Я розумів, що кожен день мені треба прокинутися, йти здобувати освіту, прати, готувати їжу. І кожен день мені було потрібно їхати з Придніпровська до центру міста. Саме тут починається квест, адже скористатися громадським транспортом було важко. Деякі водії відмовлялися мене брати. Коли вже настав час працевлаштування, то я дізнаюсь, що держава вже визнала мене непрацездатним. Штамп у документах вирішив мою долю», – говорить спортсмен.

До того ж, на фоні постійно лунала думка інших людей стосовно життя Антона. Але таким чином соціум лише заряджав Антона на нові звершення. В житті хлопця з’явився спорт.

«Треба виграти свою інвалідність, прийняти себе. Ще в дитячому будинку мене привезли до басейну, опустили двічі в воду, але тренери сказали, що нічого з мене не буде. А я захотів навчитися плавати попри думку людей, які вирішили за мене мою долю. У мене є чудовий тренер, вихователь, друзі. Я радий, що я пройшов такий шлях в житті», – розповідає Антон Коль. 

Зараз Антон – призер міжнародних змагань, представник України на найвищому рівні параспорту.

У цьому тексті – лише частини з подкасту «Безмежні». Прослухати повну версію розмови можна за посиланням. Подкаст створено в межах обласного проєкту «Життя без меж». 

Профінансовано за підтримки UK aid від уряду Великої Британії, реалізується ГО «Яскрава країна» за сприяння ГС «Ліга Сильних» в межах Національного консорціуму PULSE за координації БФ «Право на захист»

Підтримка цього проєкту в Україні з боку уряду Великої Британії надається через компонент SHARP його Програми з гуманітарної допомоги, відновлення та захисту.