У 18 років на щиті. Історія юнака з Дніпровщини, який з повноліття став на захист України

21 січня 2026 року під час виконання бойового завдання загинув Максим Єсмейкін – 18-річний хлопець, родом з Дніпровщини. Як тільки він став повнолітнім – підписав контракт зі Збройними Силами, мобілізувався та боронив Україну у лавах 92-ї штурмової бригади. 17 лютого 2026 року йому могло б виповнитися 19 років.

Ми поговорили з мамою Максима – Оксаною Сергіївною, яка розповіла про дитинство сина, чому він ухвалив таке доросле рішення у, здавалося, ранньому віці, та якою була її реакція, коли син повідомив жінці про бажання долучитися до війська.

Ще в дитинстві взяв на себе чоловічі обов’язки

Родина Єсмейкіних живе у селі Богданівка, що розташоване у Павлоградському районі. Максим дуже рано втратив батька. Той помер, коли хлопчику був рік і чотири місяці. Мама ростила двох дітей сама: Максима та його молодшу сестру. Хлопець дуже рано взяв на себе чоловічі обов’язки по дому.

«Я працювала змінами на виробництві, вдень і вночі по 12 годин. Але могла покластися на сина. Приходила додому, а пічка розтоплена, все інше зроблено. Син гукав до себе друзів, вони йому допомагали колоти дрова. За молодшою сестрою доглядав. А як тільки з’явилася можливість – пішов працювати. Вже з 16 років заробляв гроші, щоб нам було легше жити», – згадує мама Оксана Сергіївна.

Після дев’ятого класу хлопець вступив до Західно-Донбаського професійного ліцею. Там отримав професію електромонтера з ремонту і обслуговування електроустаткування. Але хлопець хотів пов’язати життя з армією. У майбутньому планував вступати до військового вишу, але стати солдатом вийшло раніше.

Мобілізація та навчання за кордоном

Мама Оксана Сергіївна розповідає: у 2025-му, як тільки Максиму виповнилося 18 років, він вирішив підписати контракт із ЗСУ.

«Я нічого не могла йому заперечити. Це було його рішення. На ланцюг вдома я б його не посадила, тому змирилася. Він жодного разу не думав про те, щоб десь ховатися або уникати служби. Сам поїхав у Харківський ТЦК, потім подзвонив звідти, щоб я надала письмовий дозвіл. Так розпочалася служба», – каже матір.

Після мобілізації Максим потрапив до числа військовослужбовців, яких відправили на навчання за кордон – у Великобританію. Там хлопець декілька місяців вчився стріляти, займався фізичною і тактичною підготовкою. Коли повернувся з навчання додому, то його було не впізнати, згадує мама.

«Відпускала його ще дитиною. А повернувся – сильно змужнів, виріс, м’язи з’явилися. Син вивчився на коригувальника, далі служив у розвідці. Постійно нас підтримував грошима, допоміг купити сестрі комп’ютер, щоб та навчалася і потім вступила до інституту на психологію», – говорить мама.

Максим встиг повоювати на декількох напрямках. Зокрема, і на Покровському. За службу був нагороджений медаллю, у грудні 2025 року отримав статус ветерана війни.

Разом з побратимами останні два тижні свого життя перебував на позиціях між Покровськом та Добропіллям. У березні 2026 року у хлопця спливав термін контракту, який він планував продовжити. Але під час чергового ворожого артобстрілу, перебуваючи в оточенні, Максим загинув. Після тієї атаки в живих нікого не залишилося.

Оксана Сергіївна зазначає: пишається своїм сином, оскільки за весь період своєї служби він жодного разу не пожалкував про своє рішення, не думав про дезертирство чи втечу з країни.

«Він був дуже сміливим, розумним, щедрим хлопцем, нічого не боявся, слухався командирів. Тут у нього були дівчина, друзі. Але у війську він знайшов себе. Тому я дуже ним пишаюся. Для мене – він Герой. Хоча мені, як мамі, дуже боляче від втрати. Я вже ховала чоловіка, і тепер поховала сина. Мені боляче за смерті всіх дітей, які гинуть через цю кляту війну», – сказала мама Максима.

Героя було урочисто поховано у Павлограді на «Алеї Слави» по вулиці Луганській. У Максима залишилися мама, бабуся та сестра.