Дім, страх і чужа брехня: чому люди залишаються під обстрілами

Евакуація з прифронтових територій – це не лише про безпеку, транспорт і пошук житла. Це ще й про страх втратити дім, господарство, звичне життя та будь-яку опору. Саме на цьому ґрунті працює і російське ІПСО: воно не завжди створює страх з нуля, але вміє його посилити. Щоб подивитися на цю тему зсередини без спрощень, ми поговорили з воєнкором, журналісткою та мешканкою Нікополя, а також – евакуаційницею.

Евакуація в Україні: що говорить статистика

Про евакуацію в Україні часто говорять мовою цифр. Від початку повномасштабного вторгнення лише з підконтрольної Україні території Донеччини виїхали близько 1,2 мільйона людей, серед них – більш як 190 тисяч дітей і близько 46,5 тисячі людей з інвалідністю. Такі дані наводять в Донецькій ОВА на квітень 2025 року. Водночас станом на серпень 2025 року в межах примусової евакуації родин із дітьми з населених пунктів Донеччини вивезли 16 390 дітей. 

Подібна ситуація – не лише на Донеччині. На Дніпровщині наприкінці 2025 року обласна влада повідомляла, що з небезпечних територій Синельниківського району евакуації потребують більш як 1300 дітей.

У Запорізькій області на початку 2026 року оголосили евакуацію сімей із дітьми ще з кількох населених пунктів, загалом йшлося про понад 650 неповнолітніх. Окремо Запорізька ОВА повідомляла, що від початку повномасштабної війни з області було переміщено або евакуйовано 1050 дітей із закладів інституційного догляду. На Херсонщині з моменту деокупації правобережжя, за даними ОВА на січень 2026 року, вивезли понад 51 тисячу людей, серед них більш як 7 тисяч дітей і понад 550 маломобільних людей. 

На Сумщині лише за останні три місяці 2025 року з прикордонних громад евакуювали понад 5 тисяч людей, переважно із Сумського району. З Луганщиною порівнювати складніше: через окупацію там немає такої ж відкритої й регулярно оновлюваної обласної статистики, як у Донецькій чи Херсонській областях, але публічно фіксують принаймні окремі випадки, коли люди на прифронтових ділянках відмовлялися від евакуації.

За кожною з цих цифр – не просто переїзд. За ними стоїть момент, коли людина мусить погодитися: дім, яким вона жила десятиліттями, більше не захищає. І, можливо, саме це найважче. Не дорога, не валіза, не пошук прихистку. А сама згода на те, що звичне життя трісне на «до» та «після». Це говорять всі герої нашого матеріалу.

Російська пропаганда добре вміє працювати саме з цим надломом. Навколо евакуації роками кружляють одні й ті самі «страшилки»: що людей «вивозять на органи», що чоловіків на евакуації нібито одразу передають до ТЦК, що переселенців ніхто ніде не чекає, а українські військові буцімто використовують цивільних як «живий щит». Такі наративи фіксували і журналісти Суспільного, і Центр протидії дезінформації. 

Покинуті, викрадені та мобілізовані

Люди, які працюють у прифронтових містах, кажуть: фейки – важливий фон, однак найчастіше вони лише накладаються на значно глибші причини. Серед основних фейків про евакуацію, які наводить український Центр протидії дезінформації:

1. «Евакуація на органи» або зникнення людей: це чутки про те, що волонтери чи держава вивозять людей для продажу їхніх органів, є класичним залякуванням, спрямованим на зрив евакуації з небезпечних районів – йдеться у матеріалі Суспільного.

2. «Евакуація = мобілізація»: Поширення інформації, що чоловіків на евакуаційних пунктах або в автобусах відразу забирають до ТЦК. А щодо жінок російське ІПСО повідомляло, що начебто з 1 вересня 2025 року українська влада «планує мобілізувати до мільйона жінок». Окремо підкреслювалося нібито «зниження вікового порогу до 18 років».

3. «Кинуті переселенці»: фейки про те, що в евакуації ніхто не надає допомогу, житло чи соціальні виплати, щоб змусити людей залишатися в зонах бойових дій.

4. ЗСУ використовують людей як «живий щит»: російські джерела поширюють непідтверджені історії про те, що українські військові нібито примушують цивільних рити окопи або облаштовують позиції в будинках людей у Костянтинівці та Вовчанську – за матеріалами Центру протидії дезінформації.

5. Через новий закон про евакуацію дітей вид 2 березня 2026 року по всій Україні будуть «силою відбирати та вивозити, куди влада «забажає»: особливо активно таку новину поширюють різного роду конспірологи, які роблять припущення, що дітей використовуватимуть для потреб «чорної трансплантології» чи «темних ритуалів». 

«Нема до кого їхати»: що бачить воєнкор

Військовий кореспондент 11 каналу Дніпра, автор телепроєкту «Воєнкор» Євген Коптєв говорить, що здебільшого у прифронтових населених пунктах залишаються літні, самотні й маломобільні люди. «Від обстрілів вони ховаються у погребах або просто у хатах. І причина їхньої відмови від евакуації найчастіше дуже проста: нема до кого їхати, не знайшли прихисток, немає грошей і харчів для проживання на чужині», – зазначає він.

Для людини, яка сорок або п’ятдесят років прожила у хаті, яку сама збудувала, переїзд – не просто зміна міста. Фактично, майже руйнування звичного світу, каже Коптєв. 

«Для багатьох людей зміна проживання – психологічно дуже важке рішення. Вони готові загинути, тільки б залишитися у себе вдома. Мій дім – моя фортеця. Це саме про українців. В людей погреби такі, що запасів вистачить пережити найстрашнішу зиму. Господарі, які виростили овочі на своїй землі, які вигодували птицю і зробили консервацію (тушкованку), сало…», – наголошує Євген.

Саме тому люди часто лишаються до останнього. Поки, як каже журналіст, снарядом не рознесе хату. Він згадує історію з Котлиного на Донеччині, де військові евакуювали двох жінок під обстрілами. В однієї хату зруйнувало вщент. 

«Вона перейшла до сусідки, чий будинок також вже був наполовину знищений. Жінки гризли лід із пластикової пляшки, їли цукерки, салати й те, що ще лишалося у погребах. Їх вивезли військові 25 бригади на НРК під обстрілами. І навіть після цього вони не хотіли їхати до родичів – хоча вже важко захворіли і потрапили до лікарні з пневмонією», – каже воєнкор.

У таких історіях добре прослідковується одна закономірність: рішення про евакуацію часто приходить не тоді, коли вже небезпечно, а тоді, коли вже втрачено все. Розвалена хата, за словами Коптєва, – це втрата надії. І лише тоді частина людей погоджується їхати.

Нове життя у 80: погляд евакуаційниці

Евакуаційниця та очільниця Міжнародного благодійного фонду «Elefond» Ольга Зайцева, яка займається вивезенням людей із перших днів повномасштабної війни, описує той самий процес уже не як журналістка, а як людина, яка безпосередньо садить людей у машини й автобуси. Вона згадує, що на самому початку все працювало майже хаотично: хтось дзвонив через знайомих, хтось передавав номер від «Марусі» чи «Васі», усе трималося на сарафанному радіо. Ольга намагалася вести таблиці, але згодом один ноутбук згорів, потім робота стала ще інтенсивнішою, і точний підрахунок загубився в самій війні. За її приблизною оцінкою, лише на той момент йшлося десь про шість тисяч вивезених людей.

Зайцева каже, що найчастіше відмовляються від евакуації люди старшого віку, особливо 60+, а ще частіше – ті, кому 75 чи 80 років. І тут вона не засуджує, а радше пояснює: як можна у вісімдесят почати нове життя в іншому місті чи у шелтері? Тим більше, що частина тих, кого вивезли ще у 2023 році, досі живуть у тимчасових прихистках у Дніпрі чи інших містах, бо не можуть дозволити собі орендувати житло за нинішніми цінами. На маленьку пенсію цього просто не витягнути.

Окрема причина – тварини і господарство. Люди не знають, куди подіти худобу. Не можуть лишити собаку чи кота, а знайти житло, де дозволять оселитися з тваринами, дуже важко. Тому тримаються за корову, город, курей, двір – і разом із цим залишаються під обстрілами.

Коли евакуація здається ризиком?

Не можна обійти й іншу тему – страх мобілізації. Зайцева прямо говорить, що стикалася з такими настроями серед чоловіків призовного віку, насамперед у Донецькій області – у Лимані, Зарічному та інших населених пунктах, що відносяться до зони активних бойових дій.

«Люди боялися виїжджати, бо думали, що на блокпостах чи в дорозі їх одразу схоплять, заберуть, не дадуть ані доїхати, ані оформити документи, ані розібратися зі своїм життям. Це досить часте явище в моїй діяльності як евакуаційності. У цій точці російський фейк лягає на реальний людський страх. Бо коли документи згоріли під час обстрілу, коли чоловік і так живе в постійному напруженні, коли навколо повно чуток – будь-яка дезінформація здається правдоподібною», – розмірковує вона. 

Ольга каже, що їй доводилося людей переконувати, заспокоювати, домовлятися з поліцією, пояснювати ситуацію на блокпостах, допомагати відновлювати документи тим, хто виїжджав без них. І при цьому наголошує: за роки роботи не було жодного випадку, щоб під час евакуації чоловіків, яких вона вивозила, десь на блокпосту одразу забрали. Тобто, за її словами, страх існує, але власний досвід евакуаційниці його не підтверджує.

Ще гостріше тема відмови від евакуації постає там, де йдеться про дітей. Бо тут «право триматися за дім» закінчується там, де починається небезпека для дитини. Євген Коптєв згадує, що у Покровську й Мирнограді були випадки, коли батьки буквально ховали дітей у сараях, підвалах і погребах.

Один із таких епізодів він пам’ятає особливо добре: покровська школярка написала волонтерам повідомлення, мовляв, допоможіть виїхати, бо батьки не відпускають і утримують силоміць. Тоді знімальна група заїжджала під обстрілами на околицю Покровська. Все горіло і гриміло навколо. Вони підійшли до воріт, покликали господарів – вийшов батько і за допомогою лайки пояснив, щоб усі їхали геть. Силоміць вивезти дитину журналісти чи волонтери не могли. 

Пізніше, за словами Коптєва, історія набула розголосу, і військова адміністрація відреагувала: того ж дня родину примусово вивезли у безпечніший район. Як з’ясувалося, батько тримав у погребі двох дітей.

Історії такого типу давно перестали бути поодинокими. На Донеччині примусова евакуація родин із дітьми триває постійно, і офіційна статистика це підтверджує. 

Ольга Зайцева теж наводить історії, які показують, наскільки по-різному працює страх. В одному із сіл Луганщини вона бачила п’ятирічного хлопчика, який після пережитого не розмовляв. У нього вже було сиве волосся. Він лишався з мамою, бабусею й дідусем у момент, коли окупація накрила село буквально за день-два. Дитина бачила обстріли й те, як хотіли розстріляти дідуся. Такі історії, за словами евакуаційниці, зводять усі абстрактні дискусії до реальності: діти не мають звикати до війни, не мають сидіти у погребах і не мають платити за рішення дорослих своїм страхом на все життя.

Звикнути до небезпеки: як живе Нікополь

Журналістка нікопольського медіа «ПРИХИСТ» Анна Целуйко, яка живе у Нікополі, додає до цієї картини ще один важливий вимір – звикання до небезпеки. Вона каже, що головна причина, чому люди не виїжджають – прив’язаність до свого дому, господарства, навіть городу.

Друга причина – мародери. У старій частині Нікополя, особливо ближче до берега колишнього Каховського водосховища, де приватний сектор постійно потерпає від обстрілів з боку тимчасово окупованої території Запорізької області, місцеві мародери нерідко орудують у покинутих будинках. Люди бояться, що потім їм просто не буде куди повертатися. І водночас, за словами нікопольки, місто живе. 

«Працює громадський транспорт, кафе, перукарні, салони. Я, зокрема, воджу своїх синів на спортивні секції. Ми якось знімали сюжет про подружжя. Вони виїхали на початку повномасштабного, потім повернулися, зробили ремонт. І згодом – у квартиру стався приліт. Однак й після цього вони все одно не збираються їхати. Це може й страшно звучить, але люди реально звикли»,  –  розповідає Анна. 

Як російське ІПСО вбудовується в реальний страх

Щодо фейків Анна Целуйко теж розрізняє контексти. Каже, що фейк про «мовне питання» – точно не про Нікополь. «Тут люди здебільшого говорять або українською, або суржиком, і це не та причина, яка реально впливає на рішення залишитися. А от наративи про ТЦК і мобілізацію в місті є – як загальний інформаційний шум, який існує не лише у прифронтових містах».

Із розповідей Євгена Коптєва, Ольги Зайцевої та Анни Целуйко випливає: люди не відмовляються від евакуації з однієї-єдиної причини. Одних тримає дім, город, худоба і звичне життя, інших – відсутність грошей, житла чи родичів, у яких можна прихиститися. Літні люди, за словами співрозмовників, часто просто не уявляють, як починати все спочатку в іншому місті чи шелтері. 

Водночас на цьому тлі працюють і російські фейки: про мобілізацію, «кинутих переселенців», «живий щит» чи інші «страшилки», які накладаються на вже наявний страх. Тобто дезінформація тут не завжди є першопричиною, але вона підсилює сумніви людей, які і без того живуть у постійному стресі, втратах і невизначеності.