«Цивільна, але на війні»: історія медикині з Дніпра, яка рятує поранених бійців

У 108-й бригаді ТрО Наталія Білозерцева служить вже понад два роки. Жінка родом з Дніпра. У цивільному житті вона – лікарка загальної практики з понад 25-річним стажем, яка тривалий час працювала в амбулаторії при трасі на Житомирщині. Там і здобула досвід екстремальної медицини, який сьогодні рятує життя українським військовим.

«У цивільному я лікар, не військова. Але коли почалась повномасштабна війна – стояти осторонь було неможливо», – згадує Наталія.

Як і більшість колег, вона залишилася в Україні. Ніхто з її амбулаторії не виїхав, хоча деякі медики евакуювали своїх дітей. Усі бачили війну впритул: нескінченні колони на заході, виснажені обличчя переселенців, пекло Бучі й Ірпеня. У травні 2022-го на фронт добровольцем пішов і син Наталії. Восени 2024 року він зник безвісти. Наталія виховала двох прийомних дітей.

Рішення піти до війська вона прийняла ще у 2022 році, але реалізувала лише навесні 2023-го. Її брат уже служив у 108-й бригаді, тож вона звернулася до нього, отримала консультацію, а згодом – направлення до медичної роти.

«Я чітко пам’ятаю свою дату – 31 травня 2023 року. Саме того дня я вперше потрапила в зону бойових дій», – розповідає сержантка. Того ж ранку на поріг медпункту доправили двох важкопоранених бійців. І хоч досвід надання екстреної допомоги вона мала, з бойовими осколковими пораненнями зіштовхнулася вперше. Та з часом набула неабиякої практики.

За півтора року служби Наталії доводилось працювати у найгарячіших точках, бути «еваком», рятувати побратимів і навіть діяти без підтримки хірургів. Влітку 2023 року, під час штурму, вона брала участь у евакуації поранених. За це отримала відзнаку «За порятунок життя».

«Тоді все доводилося вирішувати самостійно, – згадує Наталія. – Я ще не вміла працювати з рацією, не знала ефіру. Але до вечора стала справжнім радистом. І впоралась».

На війні вона зрозуміла справжнє значення відповідальності лікаря: «Навіть коли ти виснажена, ти маєш бути поруч із пацієнтом. А ще – навчилась толерантності до поранених. Це не про жалість, а про людську гідність і підтримку».

Один з найбільш емоційних моментів – випадок із бійцем, який вижив, коли поруч загинули шестеро побратимів. Його реакція на смерть товариша була шоковою, він не міг прийняти правду. «Тільки після моїх слів, що це поранення, несумісне з життям, він притих. Пізніше дякував за розуміння».

Цей хлопець, молодий боєць з вродженою вадою нирки, став для Наталії не лише пацієнтом, а справжнім побратимом. Вони разом служили в екіпажі, ділили один дім. Зараз він – демобілізований, але зв’язок не втрачають. «Його батьки досі дякують мені за підтримку сина», – каже Наталія.

Бували й неочікувано радісні моменти. Як-от, коли в ефір передали, що одна з колег – «200». Всі вийшли її зустрічати… і побачили живу. «Ми сміялись, обіймались – такі моменти на війні безцінні».

Іншого разу поранений боєць раптом назвав її… своєю сімейною лікаркою. «Він впізнав мене, хоча пройшло кілька років. А я — його. Колеги не вірили, думали, в нього гарячка», – сміється Наталія.

Та попри гумор і світлі спогади, вона зізнається: дуже мріє повернутися до мирної медицини. Хоче продовжити навчання і працювати з колективом, як раніше. Але головне – дочекатися перемоги.

«Я хочу повернутися до своєї звичної професії. Хочу розвивати цивільну медицину. Але для цього ми маємо виграти війну», – каже вона.

Підтримуйте захисників України та долучайтес до лав Дніпровської бригади тероборони. Телефони: 0 800 337 803, +380 (66) 447 69 06.