Між домом і дорогою далі: як працює транзитний центр у Волоському

Транзитні центри на Дніпровщині – це місця, де люди після евакуації можуть перепочити, оформити допомогу, відновити документи, знайти тимчасовий прихисток і зрозуміти, куди їхати далі. Станом на осінь 2025 року в Україні працювали 19 таких центрів, і найбільше з них – вісім – саме у нашій області. Серед них і у Волоському – транзитний центр, відкритий у серпні 2025 року для короткочасного перебування сімей з дітьми, маломобільних людей та людей з інвалідністю. Але такий центр не тільки про реєстрацію на виплати, ліжка, гарячий чай і маршрут далі. Це свого роду місток  –  між домом, який довелося залишити, і життям, яке треба починати наново. 

Транзитний центр у Волоському: місце між евакуацією і дорогою далі

Величезний зал з більш ніж десятком банерів, столами реєстрації, коробками, дитячим куточком, візками, ходунками, сумками, пакетами, переносками для тварин… Ще п’ять років тому це був новенький, тільки збудований спортивний зал опорної школи у Волоському. Тепер тут інше життя. Сюди привозять людей, які вже виїхали з-під обстрілів, але ще не доїхали до локації, де житимуть далі. Найчастіше люди перебувають у центрі три дні. Максимально ж жити тут можна 10 днів.

З серпня 2025 року через Волоське пройшли вже 11 691 людина. Евакуація зараз частіше з прифронтової Дніпровщини – Васильківки, Великомихайлівки, Катеринівки, Петропавлівки, Просяної, Чаплиного. Рідше – з  Краматорська чи Запоріжжя.  

Координує роботу транзитного центру команда БФ «Помагаєм». Поруч працюють «Проліска», яка займається евакуацією та соціальним супроводом, «Ангели спасіння», що допомагають маломобільним людям, юристи «Права на захист», психологи, медики, волонтери, команди, які шукають місця для подальшого розселення, – всього 41 організація.

Як шелтер приміщення школи у Волоському використовували ще у 2014 році. Після початку повномасштабної війни тут знову почали приймати евакуйованих, а транзитний центр у нинішньому форматі запрацював у серпні 2025 року. Комендант центру, представник БФ «Помагаєм» Вадим Касьянов, говорить, що на початку роботи все трималося буквально на людях, які зібралися і почали робити те, чого до того ніколи не робили: приймати, годувати, реєструвати, селити, шукати, куди везти далі.

«Матраси були – і це вже було класно», – каже він. На початку 2022-го школа за один день стала місцем, де можна було перечекати перший шок, першу ніч, першу розгубленість.

Вадим каже, що люди рідко евакуюються самі. Разом із ними приїжджають коти, собаки, іноді кури чи навіть козочки. 

«Дуже часто людина не хоче їхати не лише через дім, а й через усе живе, що цей дім тримало купи. Хоч корова, хоч папужка – ми приймаємо всіх», – каже він. У центрі до цього звикли. Тут не дивуються, коли разом із сумками в машину вантажать клітку, переноску чи коробку з птахами. Бо для багатьох людей тварина – це остання частина дому, яку вони ще можуть притиснути до себе і забрати.

Дві Валентини

 У транзитному центрі Волоського ми зустріли двох бабусь. І обоє – Валентини. Одна – з Просяної, вона пробуде тут кілька днів і поїде до доньки. Інша – маломобільна, її мають скерувати до геріатричного пансіонату.

Валентині з Просяної майже 80. У неї акуратна зачіска, світле волосся і навіть із собою бігуді. «Давайте я вас сфотографую. Ви така красива», – кажу. «Та де там», – відмахується вона, вже зі сльозами на очах. Але все ж дозволяє себе сфотографувати.

Вона розповідає, що її хата в Просяній вціліла. Стоїть біля кладовища, на тій вулиці, куди не прилетіло. А от усе навколо, за її словами, вже «розгеплене». Коли починалися обстріли, жінка молилася. 

«Я стояла і просила Бога, аби не влучило. А скрізь КАБи, КАБи…Це ж не люди. Гітлер навіть таке не робив», – говорить вона. 

У Волоське Валентина потрапила майже випадково. «Вийшла з подвірʼя – а там автобус. Мені крикнули: «Бабусю, бігом, тебе донечка жде!».Я взяла торби, узяла своїх котів – своїх «діток», і поїхала!», – розповідає жінка.

У транзитному центрі для котиків дали ящик і корм. «Коти вискакували, не сиділи на місці, нервували. І в якийсь момент я не витримала. Відпустила їх на вулиці з надією, що добрі люди підберуть», – зізнається.За кілька днів Валентина має поїхати до доньки. 

Інша Валентина – з Покровського. Вона маломобільна. Після вибуху в хаті, каже, дах підняло і кинуло назад, а в кухні попадали великі брили. 

«Як оце не вбило? Впала і п’ять діб не могла встати. Лежала сама,  відчувала, що «штормить», холодом тягнуло від дверей…». Потім її знайшла місцева мешканка – жінка, яка сама збиралась в евакуацію.

Бабуся говорить уривчасто. Часто плаче. «Поки що тут годують, перевдягають, допомагають піднятися. Далі, кажуть дівчатка, мене чекає геріатричний пансіонат. Я чесно не сперечаюся, багато не запитую. Бог його знає…».

«Я криком кричала,  їхати не хотіла!»

Серед інших людей у приймальному залі зустрічаю Яну, вона в транзитному центрі не живе. Приїхала сюди оформити разову допомогу ВПО. «Зайвою допомога точно не буде. Бо минулого разу ми вже подавалися на допомогу, але тоді отримали відмову через відсутність фінансування. Тепер от спробувала знову», – розповідає Яна.

42-річна жінка родом з Покровського на Синельниківщині. Каже, коли їй раніше пропонували евакуацію, вона не хотіла навіть слухати про це. 

«Я криком кричала, я їхати не хотіла! І не тому, що не розуміла небезпеки. А тому, що там мій дім, робота, моє звичне життя. Тут, поза всім цим, я почувалася «ніхто і звати ніяк», – говорить жінка. 

Та в грудні 2025-го, коли КАБи почали прилітати за п’ять кілометрів від хати, коли ліжко трусилося, двері ходили ходором і здавалося, що будинок ось-ось розсиплеться, вибору не лишилося. З нею був молодший з двох синів. Йому сімнадцять. Чоловік – військовий, зараз на Сумському напрямку. 

Сіла за кермо сама, швидко покидала в машину речі й виїхала з дитиною. Все інше залишилося там. Потім вона ще раз поверталася додому. «Уже тоді, коли над селом літали і FPV-дрони, і КАБи. Повернулася за котами, бо не могла їх там залишити. Це ж наші діти, тепер вони з нами», – говорить Яна.

Зараз Яна з сином орендують житло у Дніпрі. Жінка відразу знайшла роботу касирки у місцевому супермаркеті, бо треба жити. Сестра та мама – неподалік: «Щоб хоч якось триматися разом».

Про рідне Покровське Яна говорить як про місце, яке ще живе в пам’яті, але майже зникло в реальності. «Наш будинок, мамин і сестрин – уже розбиті. Знайомі хлопці-військові скидали відео: дахів немає, стоять самі стіни. Повертатися, по суті, нікуди», – ледве стримує сльози Яна. 

Кілька днів, щоб видихнути

У Волоському все наче тимчасове: ліжка, сумки, реєстрації, маршрути далі, люди, які тут лише на кілька днів. Та от саме в цій тимчасовості є щось дуже важливе, адже тут людині дають не просто нічліг. Це короткий перепочинок після того, як життя вже тріснуло. Ми зустріли одну родину біля консультаційного столику: чоловік, дружина, донька. Гарно і ошатно одягнена жінка з охайно укладеним волоссям відвертає обличчя від камери, і тихо просить: «Я думаю, ви мене зрозумієте. Може і сказала б що, та крім того як плакати – нічого вам більше не скажу. Вибачте…».

Через транзитний центр у Волоському проходять сотні людей. Це тисячі, сотні думок про втрачене, однак і якась надія на щось хороше – що це якомога швидше закінчиться. І в залі опорної школи будуть уроки фізкультури, а на зміну валізам з найнеобхіднішим, тут прийде спортивний інвентар.