Чому родини загиблих опиняються сам на сам зі своїм горем? Говорить директорка TAPS

Юлія Дмитрова – волонтерка та директорка благодійного фонду «ТАПС», який опікується родинами загиблих захисників/ць. У минулому – депутатка міськради Дніпра та заступниця директора міського Департаменту соціальної політики. 

Довідка: 

TAPS – це міжнародна організація, яка допомагає людям, що переживають смерть військового чи ветерана. Існує з 1994 року у США, пізніше почала діяти в інших країнах. В Україні осередок TAPS запрацював у 2018 році – за ініціативи Юлії Дмитрової. Вона під час візиту у США ознайомилась з роботою «TAPS USA». Закордонні колеги поділились своїми напрацюваннями, як психологічно можна підтримувати родини загиблих військовослужбовців. 

До речі, Юлія була єдиною дніпрянкою, яка цього липня відвідала саміт НАТО. Далі – її пряма мова. 

З чим стикається родина після того, як на війні загинув рідний захисник? 

Після втрати родина військового фактично опиняється у вакуумі зі свого горя. Її не готове підтримувати суспільство – бо в Україні все ще немає культури підтримки в таких випадках. Фактично не підтримує держава – адже здебільшого у військкоматах, куди родини звертаються для оформлення документів, близьких просто перекидають з кабінета в кабінет, ускладнюючи їм життя. Часто не підтримують навіть близькі – бо не знають, як це робити, та відсторонюються. 

На початку рідним загиблого часто дійсно хочеться побути на самоті та нікого не бачити. Але за якийсь час родина починає потребувати емоційної підтримки. Їм важливо відчувати, що вони не самі. Важливо, щоб було щось, на що можна спертися, щоб рухатись далі.

Ми («ТАПС») створені, щоб об’єднувати та збирати таких людей разом.Не надавати якісь послуги, а створювати коло підтримки. Ми проводимо заходи – виїзні, розважальні, ознайомчі. У нас працюють індивідуальні психологічні групи та групи самодопомоги. 

Комусь потрібні заходи як пікніки, перегляд фільмів разом, а може – група самодопомоги, де люди самотужки підтримують одне одного. А комусь потрібне вшанування пам’яті – наприклад, посадити дерево на честь загиблого. 

Наша задача вивести рівень горя – на рівень «Згадувати з посмішкою та любов’ю». Втрата вже є, вона буде з родиною і надалі, ліків від цього немає. Але зробити так, щоб це не переросло постійній траур та походи на кладовище. 

Що можуть зробити інші люди? 

Нині частина громадських організацій працює над тим, щоб готувати людей до повернення ветеранів та роботи з сім’ями. Це і про коректну мову спілкування (які слова краще вживати, коли говориш з родинами загиблих), і про облаштування міського простору (пристосованість Дніпра до ветеранів з інвалідністю)… Навчання та саморозвиток мають відбуватись на постійній основі – як цивільного населення, так і працівників державних органів. 

Після втрати люди залишаються людьми, вони мають бачити, що суспільство їх розуміє. Сім’ї не хочуть щоб їх жаліли, вони хочуть, аби їх приймали. А не щоб умовний Вася сказав: «Чого ти посміхаєшся, у тебе ж рідний загинув?..». З такою поведінкою вже стикнулись деякі родини.  

Потрібно усвідомити, що загиблий з іншої родини поклав життя не тільки за свою сім’ю, але за країну – за тебе. 

Чи достатньо держава та місцеве самоврядування піклується про родини загиблих? 

На рівні держави вже змінилось вісім керівників Мінветеранів з часів його заснування. Постійно збираються громадські ради, аби обговорити розв’язання питань, що турбують родини. Але нічого не змінюється: всі правки та наголошення сімей, що вони хочуть змінити, – по пенсіях, виплатах, – 10 років стоїть на місці. 

З місцевим рівнем ситуація – інша. Місцеві бюджети роблять все, що можуть, у стані війни та браку коштів. Хтось робить більше, хтось – менше. Десь запрацювали помічники ветеранів та помічники для сімей. Вони займаються супроводом в оформленні документів для отримання статусу учасника бойових дій і ветерана війни, а також допомагають в отриманні пільг на комуналку. 

Також в деяких громадах діє Єдине вікно ветерана. 

Десь немає ані другого, ані першого. Це все залежить від очільника місцевого та селищного рівнів та спроможності громади (скільки у громаді проживає родин загиблих?). 

У Дніпрі ситуація така. Програма «Родина герой», яку я вела на посаді заступниці директора департамента соцполітики, ідеально прописана та має добре працювали. Завдяки цій програмі сім’ї отримували допомогу на лікування, оплату комунальних послуг, санаторно-курортне лікування та інше. Та нині ця програма недофінансована. З 2022-го програма не працює для нових родин. Це неправильно, потрібно її передивитись. Бо з 24 лютого 2022-го маємо багато сімей, які вже стикнулись з втратою. Щось потрібно робити». 

Якщо ви переживаєте втрату рідної людини на війні, у TAPS пропонують психологічну допомогу різних форматів. Також команда проводить заходи для членів родини полеглих захисників та акції з вшанування їхньої пам’яті. Всі анонси можна шукати тут. 

Матеріали, надруковані в розділі «Думки», можуть не збігатись із переконаннями редакції медіа «Місто і річка». Ця рубрика існує, аби публікувати різні голоси Дніпра.